Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Занепад мені любіший.

— А Мистецтво? — спитала герцогиня.

— Це хвороба.

— А Кохання?

— Ілюзія.

— А релігія?

— Модний сурогат Віри.

— Ви — скептик.

— Анітрохи! Адже скептицизм — це початок Віри.

— Хто ж ви тоді?

— Визначити — значить обмежити.

— То дайте хоч якусь нитку здогаду!..

— Нитки обриваються, і ви можете заблукати в лабіринті.

— Ви мене остаточно загнали в кут. Поговорім про щось інше.

— Чудова тема — наш господар. Колись його охрестили Чарівним Принцом.

— Ой, не нагадуйте мені про це! — озвався Доріан Ґрей.

— Наш господар сьогодні нестерпний, — мовила, червоніючи, герцогиня. — Він, здається, гадає, що Монмаут одружився зі мною з суто наукового інтересу, побачивши в мені найкращий екземпляр сучасного метелика.

— Але, сподіваюся, він не посадить вас на шпильку, герцогине? — засміявся Доріан.

— Цим забавляється моя покоївка, коли сердиться на мене.

— А чого ж вона сердиться, герцогине?

— Та все через якісь дрібниці, їй-бо, містере Ґрей. Зазвичай за те, що я приходжу за десять дев’ята і кажу, що маю бути вбрана до пів на дев’яту.

— Справді, вона у вас ще й коверзує! Вам би слід її позбутися.

— У мене духу на це не стає, містере Ґрей. Вона ж винаходить для мене фасони капелюшків! Пригадуєте той, у якому я була у леді Гілстон, у саду? Бачу, ви забули, але ви такі люб’язні, що вдаєте, ніби пам’ятаєте… То вона зробила той капелюшок ну геть з нічого! Всі добрі капелюшки робляться з нічого.

— Як і всі добрі репутації, Ґледіс, — докинув лорд Генрі. — Бо вирізняючись чимось путнім, людина тільки здобуде собі ворогів. А щоб зажити слави, треба бути посередністю.

— Але в жінок такі слави не заживуть, — мовила герцогиня, хитаючи головою. — А жінки ж правлять світом. Запевняю вас, ми терпіти не можемо посередності. Ми, жінки, як хтось зауважив, любимо вухами, — так само як ви, чоловіки, любите очима, якщо взагалі будь-коли любите…

— Мені здається, що ми тільки це й робимо, — зауважив стиха Доріан.

— Так? Тоді ви ніколи не любите по-справжньому, містере Ґрей, — відказала герцогиня із вдаваною зажурою на обличчі.

— Мила моя Ґледіс, як ви можете таке казати! — вигукнув лорд Генрі. — Любов живиться повторенням, і саме повторення перетворює простий інстинктивний потяг у мистецтво. До того ж щоразу, коли закохуєшся, все одно кохаєш, як уперше. Об’єкт пристрасті може змінюватись, а пристрасть лишається та сама. Та ще й міцнішає від зміни об’єкту! Життя дає людині щонайбільше — одну велику мить насолоди, і секрет життя в тому, щоб цю блаженну мить переживати якомога частіш.

— Навіть коли ця мить її ранить, Гаррі? — запитала трохи згодом герцогиня.

— І надто коли вона ранить, — відповів лорд Генрі.

Герцогиня обернулась і подивилася на Доріана Ґрея

з якимсь чудним виразом в очах.

— А яка ваша думка, містере Ґрей? — запитала вона.

Доріан повагався хвильку, потім трусонув головоюі засміявся:

— Я завше згоден з Гаррі, герцогине.

— Навіть коли він помиляється?

— Гаррі ніколи не помиляється.

— І його філософія допомогла вам стати щасливим?

— Я ніколи не прагнув щастя. Кому воно потрібне? Я шукав насолоди.

— І знаходили її, містере Ґрей?

— Часто. Занадто часто.

Герцогиня зітхнула й мовила:

— А я шукаю тільки супокою… І коли не піду зараз перевдягтись, то сьогодні ввечері його не матиму.

— Дозвольте вибрати для вас кілька орхідей, герцогине, — схопившися з місця, вигукнув Доріан і подався углиб оранжереї.

— Ви безбожно кокетуєте з ним, Ґледіс, — сказав лорд Генрі до своєї кузини. — Остерігайтесь. Його чари небезпечні.

— Якби він їх не мав, не було б і боротьби.

— Отже, сили рівні — грек проти грека?[121]

— Я на боці троянців[122]. Вони боролися за жінку.

— І зазнали поразки.

— Бувають речі гірші, ніж полон, — мовила герцогиня.

— Ви женете вчвал, пустивши повід!

— Лише в перегонах увесь смак життя, — була на те відповідь.

— Це я запишу сьогодні до свого щоденника.

— Що саме?

— Те, що дитина полюбила вогонь, який її обпік.

— Я зовсім не обпеклася. Мої крила цілісінькі.

— Бо ви користуєтесь ними для чого завгодно, аби лиш не літати. Ви й не пробуєте відлетіти від небезпеки.

— Мабуть, хоробрість перейшла від чоловіків до жінок. Для нас це нове відчуття.

— Але ви маєте суперницю.

— Хто це?

— Леді Нарборо, — сміючись, прошепотів лорд Генрі. — Вона просто обожнює його.

— Ви мене лякаєте. Захоплення давниною фатальне для нас, романтичних жінок.

— Це ви — романтичні? Ви ж озброєні науковими методами!

— Чоловіки нас і вчили.

— А от самі розуміти вас так і не навчилися.

— Ану ж схарактеризуйте нас, спробуйте! — виклично кинула Ґледіс.

— Ви — сфінкси без таємниць.

Герцогиня усміхнено подивилась на нього.

— Щось довго містера Ґрея нема. Ходім допоможемо йому вибрати орхідеї. Він же не знає ще кольору сукні, яку я вберу до обіду.

— Вам треба підібрати собі сукню в тон до його квіток, Ґледіс.

— Це була б завчасна капітуляція.

— Романтичне мистецтво з кульмінаційної точки й починається.

— Але я мушу зберегти собі шлях для відступу.

— На зразок парфян?[123]

— Вони знайшли безпеку в пустелі. У мене ж такої змоги нема.

— Жінки не завжди мають змоіу вибирати, — зауважив лорд Генрі.

Ледве він закінчив речення, як з дальнього кінця оранжереї почувся здавлений стогін, а потім глухий звук, так наче впало щось важке. Всі сполошено посхоплювалися. Герцогиня заклякла на місці, пройнята жахом. Лорд Генрі з переляком в очах метнувся, розсуваючи колихке листя пальм, туди, де на кахляній підлозі ницьма лежав глибоко непритомний Доріан Ґрей.

Його відразу ж перенесли до блакитної вітальні й поклали на канапу. Незабаром він опритомнів і ошелешено обвів очима кімнату.

— Що сталося? — запитав він. — A-а, пригадую… Я тут у безпеці, Гаррі? — Він раптом затрусився всім тілом.

— Любий мій Доріане, — відповів лорд Генрі, — вам просто стало млосно… І тільки. Мабуть, ви трохи перевтомились. Краще вам не з’являтись на обід, я вас там заміню.

— Ні-ні, я радше зійду вниз, — сказав Доріан, насилу спинаючись на ноги. — Мені не можна лишатись наодинці.

І він пішов до своєї кімнати перевдягатись.

За обіднім столом у