Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

— Ідіть додому, а револьвер сховайте, бо встрягнете в халепу, — сказав Доріан і, одвернувшись, сповільна рушив своєю дорогою.

Джеймс Вейн, усе ще не отямившись від пригоди, прикипів до бруківки. Він увесь трусився.

Незабаром якась чорна тінь, що скрадалася попід мокрим муром, вийшла на світло і безгучно наблизилась до нього. Він відчув на плечі чиюсь руку і, здригнувшись, повів ошелешеним поглядом. Це була одна з тих двох жінок, що пили за прилавком.

— Чом ти не вбив його? — просичала вона, впритул наблизивши своє зморене обличчя. — Я так і думала, що ти за ним погнався, коли вибіг з Дейлі. Йолопе, ти ж мусив його вбити! У нього до біса грошви, і він справжній диявол!

— Він не той, кого я шукаю, — відповів Джеймс Вейн. — І не грошей чиїхось мені треба. Мені треба порішити одного типа. Йому тепер має бути десь під сорок. А цей — майже хлопчак. Дякувати Богові, що я не сплямив своїх рук невинною кров’ю.

Жінка зневажливо засміялась.

— Майже хлопчак! — перекривила вона. — Ой, телепню, та ж скоро буде вісімнадцять літ, відколи цей Чарівний Принц довів мене до такого стану!

— Ти брешеш! — гримнув Джеймс Вейн.

Вона звела руку вгору.

— Як перед Богом присягаюсь, що це правда!

— Присягаєшся?..

— Та щоб мені язик заціпило, коли я брешу! Він найгірший з усіх, що шаландаються тут. Кажуть, він продався дияволові за гарний писок… Еге ж, скоро буде вісімнадцять літ, як я вперше стрілася з ним, але він не дуже змінився відтоді… Зате я он як змінилася, — докінчила жінка з хворобливим усміхом.

— Ти клянешся в цьому?

— Клянуся! — хриплою луною повторили її плоскі губи. — Тільки не виказуй мене йому, — жалібним тоном додала вона. — Я його боюся. І дай мені трохи грошенят на нічліг…

Круто лайнувшись, він кинувся бігти до перехрестя, куди подався Доріан Ґрей, але той уже зник. Коли Вейн озирнувся, жінки вже не було теж.

Розділ XVII

Тижнем пізніше Доріан Ґрей сидів в оранжереї свого маєтку Селбі-Роял, розмовляючи з гарненькою герцогинею Монмаут, що гостювала в нього разом зі своїм сухорлявим шістдесятирічним чоловіком у гурті інших людей. Саме пили чай, і лагідне світло великої настільної лампи під мереживним абажуром падало на тонку порцеляну й карбоване срібло сервізу. Порядкувала за столом герцогиня. Її білі руки граційно рухалися поміж чашок, а пухкенькі червоні уста усміхалися на Доріанів шепіт. Лорд Генрі придивлявся до них обох, відкинувшись на плетеному стільці, устеленому шовком. Тим часом леді Нарборо, сидячи на персикового кольору канапі, вдавала, ніби слухає розповідь герцога про бразильського жука, найостанніше поповнення його колекції. Троє юнаків у вишуканих смокінгах пригощали жінок тістечками. Усього вже зібралося в Селбі дванадцятеро гостей, а назавтра сподівалися ще кількох.

— Про що це ви вдвох балакаєте? — запитав лорд Генрі, підійшовши до столу і ставлячи чашку. — Ґледіс, а Доріан, мабуть, розповів вам про мій план охрестити геть усе по-новому? Це чудова ідея.

— Але я не хочу, щоб мене перехрещували, Гаррі, — заперечила герцогиня, зводячи на нього свої чудові очі. — Я цілком задоволена своїм ім’ям, та й містер Ґрей, певно, також задоволений своїм.

— Люба Ґледіс, я нізащо в світі не погодився б змінювати ваші імена. І ваше, й Доріанове — прегарні. Я мав на думці, власне, квіти. Вчора я зрізав собі орхідею для бутоньєрки — чудовну плямисту квітку, звабливу, наче сім смертних гріхів. І от між іншим я запитав садівника, як ця орхідея називається. Він сказав, що це прегарний сорт робінзоніани — чи чогось там іншого, такого ж незграйного на слух. Хоч як це сумно, але ми таки втратили здібність давати речам привабливі назви. А назви — то ж усе! Я ніколи не доскіпуюсь до вчинків, а лишень до слів… Тому-то я й ненавиджу вульгарний реалізм у літературі. Людину, яка називає лопату лопатою, треба змусити нею працювати. Тільки на це вона й здатна.

— Гаразд, Гаррі, але як от, скажімо, вас можна було б назвати по-новому? — поцікавилась герцогиня.

— Його ім’я — Принц Парадокс, — відповів за нього Доріан.

— Оце влучно! — вигукнула герцогиня.

— Е ні, я проти, — засміявся лорд Генрі, сідаючи на стілець. — Ярлик як приліплять, то вже ніяк його не відліпиш! Ні, ні, я відмовляюся від такого титулу.

— Королівських почестей не зрікаються, — застережливим тоном промовили гарненькі уста.

— Тобто ви хочете, щоб я боронив трон?

— Так.

— Але я проголошую істини завтрашні!

— А я волію помилки сьогоднішні! — заперечила герцогиня.

— Ви мене роззброюєте, Ґледіс, — мовив лорд Генрі, проймаючись її грайливим настроєм.

— Я відбираю тільки щит, Гаррі, — а спис лишається при вас.

— Але я ніколи не змагаюся з Красою, — шанобливо повів рукою лорд Генрі.

— Це ваша помилка, Гаррі, повірте мені. Ви занадто високо цінуєте красу.

— Ну, це вже даруйте, Ґледіс. Визнаю, що, як на мене, то врода краще, ніж доброчестя. Але, з іншого боку, я перший охоче погоджуся, що краще вже бути доброчесним, аніж бридким.

— Отже, бридкість — один із семи смертних гріхів? — скрикнула герцогиня. — Як же тоді ваше порівняння орхідей до них?

— Ні, Ґледіс, бридкість — це одна із семи смертних чеснот. І вам як порядній торі не слід їх недооцінювати. Пиво, Біблія і ці сім смертних чеснот зробили нашу Англію такою, яка вона тепер є.

— То що — вам не подобається наша країна? — запитала вона.

— Я живу в ній.

— Щоб ліпше її ганити?

— А ви б хотіли, щоб я пристав на думку Європи про Англію? — поцікавився він.

— А що ж там кажуть про нас?

— Що Тартюф[120] перебрався до Англії і став крамарем.

— Це ваш власний дотеп, Гаррі?

— Дарую його вам.

— Але я не можу ним скористатись — він занадто правдивий.

— А ви не бійтеся. Наші співвітчизники ніколи не впізнають себе в описах.

— Вони — люди практичні.

— Радше хитрі, ніж практичні. Підбиваючи баланс, вони глупоту врівноважують багатством, а розбещеність — лицемірством.

— Та все ж ми спромагались на великі справи!

— Великі справи нам нав’язували, Ґледіс.

— Але ми гідно несли їх тягар.

— Несли — тільки до Фондової біржі.

Ґледіс похитала головою.

— Я вірю в нашу націю! — вигукнула вона.

— Нація — це лише виживання заповзятливих.

—