Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

на якому він спав. Дерев навколо багато, і тільки до цього лізли черви — та ще й у такій кількості.

Чи туди він біжить? Чи не заблукає? В лісі прямо не побіжиш. То трапляться непролазні хащі — суцільний підлісок, крізь який не продерешся, то яр, то галявина, на яку небезпечно виходити… Доводиться кружляти — то праворуч, то ліворуч. Збитися з напрямку дуже легко. А найгірше те, що він ще й не знає, чи обраний напрямок — правильний.

Ніяких неприємних несподіванок Василькові не траплялося від самого світання. Навіть гадюки жодної не зустрів. Зайця, щоправда, бачив. Кажуть, це на біду. Але в цю прикмету Василько не вірив. Взагалі він прикметам довіряв, але ця була якась незв’язна. А як же тоді мисливці? Скільки вони зайців бачать! Це якби щоразу на біду, жодного мисливця на світі давно не лишилося б.

З іншого боку, міркував він, кроками по сухій глиці задаючи ритм своїм думкам, мисливців і справді стає дедалі менше. Невже через те, що вони часто бачать зайців? Сумнівно. Виходить тоді, що й дикі кабани, й вовки, й стрибунці, від яких часом гинуть мисливці — всі ці істоти тільки те й роблять, що зайців обслуговують? Побачив мисливець зайця, той зразу ж біжить і наказує:

— Гей ви, зграє вовків, швиденько біжіть отуди на схід — там є один мисливець, який мене бачив. Так от щоб і духу його в лісі не лишилося!

А вовки йому:

— Щось ми тут не дуже зрозуміли, про що ти говориш — надто слабенький голосок у тебе. Ходи-но ближче.

Зайці, вони ж не з наймудріших. От і підходить начальник до своїх підлеглих. Тільки наблизився — клац! І зайця немає.

Щоб таке дрібне й слабодухе командувало іншими — цього не може бути!

Василько не був найдужчим і найвитривалішим хлопцем у своєму селі. У нього й після вчорашньої подорожі ноги гули. А сьогоднішня гонитва геть його виснажила. Лягти б зараз отут під ялинкою, полежати, відпочити… Правда, він знав, що підводитися буде ще важче, тому йшов і йшов, не спиняючись і не піддаючись втомі.

Загадка для Вуханя

— Не можуть вони прийти вранці, розумієш? — Івась і сам не знаходив собі місця від хвилювання, тому й дратувався на Марічку. — Ніяк не можуть. Вони могли прийти вночі. А раз не прийшли, то молодці — десь ночували, не ризикували. Ти ж сама знаєш, як уночі ходити лісом. Знаєш?

— Знаю.

— Ну от. Займися краще ділом.

Марічка вже знала, про що йдеться. Вона налила в казанок води, дочекалася, поки та закипить, а потім швидко перелила в звичайний казанок. Води було небагато, але все одно треба було нести обережно, щоб не розхлюпати. Й при цьому бігти або дуже швидко йти. Мала пішла так швидко, як тільки могла. Дякувати, що Вухань жив недалеко.

Той уже був на ногах. Хоча й не дуже впевнено. Він повільно пересувався своїм обійстям, і видно було, що йому й досі непереливки. Коли в людини болять ноги, це кожному зразу видно.

— Доброго ранку, — гукнула Марічка від хвіртки.

— А доброго здоров’я, сонечко! — відповів Вухань. — Давно тебе не бачив. Усе в клопотах?

Хоч у його голосі й чулося глузування, але воно було добрим, необразливим, тож мала вирішила не зважати.

— Сідайте швиденько й відкрийте ноги, де болять, — діловито звеліла вона.

— Ну, ти вже той… — Вуханеві було прикро, що й малій розповіли про його вчорашню пригоду.

— Давайте-давайте! — не лишала йому Марічка часу на роздуми й образи. — Стільки роботи ще попереду.

— Нащо це тобі мої ноги? — не здавався Вухань.

— Кажу ж, ніколи теревені розводити. Давайте хутенько.

У її голосі було стільки впевненості й переконливості, що чоловік слухняно сів на землю й задрав холошу. Ногу охоплював навіть не синець, а страшне коричневе кільце.

— Ого! — здивувалася Марічка. — Чим це ви так?

Тут Вухань зрадів. Отже, їй не розповіли про те, що сталось. А чого ж вона тоді прийшла, замислився він. Втім, особливо заглибитися в цю думку йому не вдалося. Бо мала зробила таке, чого він аж ніяк не чекав. Взяла й налила йому на ногу води зі свого казанка, на який Вухань спочатку й уваги не звернув. Від несподіванки він смикнувся й крикнув:

— Ти що робиш?!

— Та сидіть ви тихо, — по-дорослому й собі прикрикнула на нього мала. — Що ви смикаєтесь, як дитина?

І ще налила йому на ногу води. Вухань дуже любив Марічку. Власне, її всі любили. Тому вирішив потерпіти й побачити, до чого призведе це купання. Та й вода була тепла й відчутно пом’якшила біль. А за хвилину він про біль забув і, приголомшений, занімів, утупившись поглядом у ногу. Коричневе кільце блідло на очах, а ще за кілька хвилин просто зникло, і ніяких слідів по собі не лишило.

— Що це ти… той? — тільки й спромігся Вухань поцікавитися змістом побаченого.

— Нічого, — відповіла Марічка. — Нікому не розповідайте. Тоді й ми нікому не розповідатимемо.

— Чого це ви не розповідатимете? — спершу не зрозумів Вухань.

— А нічого не будемо, — швидко відповіла Марічка, як її навчили хлопці. Й додала: — й нікому. Навіть Бороді.

Вона розвернулася й пішла, залишивши чоловіка переварювати побачене, а головне — почуте.

Коли мала повернулася додому, Наталка вже накрила на стіл, і всі вони сіли за пізнє снідання.

Їли мовчки. Всім було ніяково. Всі почувалися винними за вчорашнє — хіба що крім Наталки. Але й вона намагалася нічого не говорити, здогадуючись, як велось іншим.

Тільки Петрусь залишався безжурний і, здавалося, не помічав настрою інших. Втім, він також мовчав, бо натхненно щось обмірковував. Навіть якби зараз хтось захотів довідатися, про що він таке думає, швидше за все, хлопчик не сказав би, бо не почув запитання. Але насправді те нікого зараз не цікавило. Все, що придумував Петрусь, було цікаве й корисне, але нині не до того.

Головне, про що за сніданком мовчали, але невпинно думали — що могло статися з Лелею, Лесиком і Васильком. Вони вірили, що Лесик знайде вихід із будь-якої халепи, тому ще гостріше переживали таку дивну історію. Минулого разу Леля з Васильком повернулися під ранок. Отже, навіть уночі можна йти, коли ти не один. А тут уже ж майже опівдні… Сонце ондечки — мало не над головою.

Що більше діти думали про це, то важче їм було заспокоювати себе. Щось трапилось? І що тепер робити? Сидіти й чекати? Чи йти на допомогу? Якщо так,