Лариса Володимирівна Денисенко - Нова стара баба

Мені треба, щоб вона дізналася про те, що я чоловік. Хай їй буде ніяково, хай вона розлютиться чи не захоче мене бачити. Вона заслуговує знати правду, хоч би якою болісною ця правда була, хай мені грець! Буду відвертим, я – егоїстичне створіння, і мені, як нікому іншому, потрібно, щоб Міра дізналася правду. Я хочу, щоб вона оцінила, як я можу зіграти непритаманну чоловікові роль жінки (звісно, що є такі чоловіки, котрі все життя відчувають себе жінками, але я кажу не про них, я кажу про чоловічий загал та про таких, як я, котрі вдягаються жінками задля забавок). Навіть Рудий не має сумнівів щодо моєї статі, він сприймає мене як жінку, більше того, як розпусну жінку. Я хочу, щоб вона зрозуміла, що, крім блазнювання, у якому я майстер, я ще можу бути відвертим. А ще я хочу, щоб вона зрозуміла, що не байдужа мені. Я боюся сказати більше. Жодного слова про кохання, жодного. Але те, що людина тобі не байдужа, – це багато про що свідчить.

– Як ти хочеш це довести? Як можна таке довести? Паспортом? Я не побачу жодного слова у твоєму паспорті.

Вона стоїть посеред кімнати, розгублена, у розпачі, але нікуди не йде. Я вже перебуваю на тій стадії, з якої немає вороття. Тому починаю говорити до Міри:

– Я роздягнувся. Я абсолютно голий. Ти можеш торкатися мого тіла, вивчати його стільки, скільки тобі потрібно. Ти – доросла жінка, і все зрозумієш. Для того щоб перевірити, усвідомити, зрозуміти, чоловік я чи хтось інший, тобі не потрібні очі, для цього цілком достатньо рук.

Я стою перед нею такий беззахисний, голий, сиплю у свою промову до біса дієслів, щоб в останню хвилину не повернути назад, не перелякатися, не вдягнутися, не загиготіти, що я «пожартувала», що насправді я – жінка, а ніякий не чоловік.

Вона підходить до мене. Торкається. Мені стає важко дихати. Мене то кидає у жар, то холод стискає мене у своїх крижаних обіймах. Вона торкається того, чим я звик бавитися ще з дитинства у ванній кімнаті, – мого німого, але слухняного друга. «Немалий», – каже вона. У мене пашать щоки. Кожному чоловікові приємно чути такі слова. Хай навіть це каже сліпа дівчина, ще той знавець розмірів чоловічих членів. Мабуть, якщо взяти до уваги «нижній ніс» маленького братика Руді, мій член був другим, до якого вона торкалася. Утім, я нічого не знаю про її статеве життя. Але не думаю, що вона дуже досвідчена. Все одно, таке приємно чути. Хоча, Боже ж мій, якщо вдуматися, теж мені: Міра чоловічих членів.

– Ти знаєш, це якесь дуже незграбне приладдя. Таке незручне, – несподівано каже Міра.

Вона не припиняє мене мацати, вона не зупиняється, не відсмикує руки. У мене підібрався живіт, я стиснув зуби. А вона безсоромна, ця Міра, не знаю, як би я поводився на її місці, але я стриманіший, мене взагалі виховували в дусі суворого та чіткого дотримання моральних правил поведінки. Немає у неї міри, у цієї Міри. До того ж вона балакуча, може, усі сліпі такі балакучі, може, балаканиною вони компенсують зір?

– Чекай. Якщо воно таке немале, то як і куди ти ховаєш його, коли вдягаєш джинси? Чи коли оце ти вдягав вузькі спідниці? Воно отак весь час стирчить? Як сучок якийсь.

А Міра таки невгамовна.

О, Старигане Хем, ти бачиш? Жінки, завжди ці жінки, які заганяють нас у глухий кут, які лякають нас своєю відвертістю, дратують нас своєю несміливістю, можуть заплакати, коли смішно, а засміятися, коли боляче. Неповторні створіння. Жінки.

– Розумієш, е-е-е… Міро. Воно не завжди ТАК стирчить, – ледве мимрю я. Бо усвідомлюю, от зараз я цілком усвідомлюю, хоча свідомість уже прощається зі мною, що я не в змозі більше стриматися.

Міра, як мені здається, теж відчуває, що я не в змозі більше стриматися, і не хоче стримувати мене. Я торкаюся її плечей, вона довірливо пригорнулася до мене. Мені не треба більше стримуватися. Гей, Старигане, мабуть, ти радий за мене, так? Звісно, радий, мій любий, мій розбещений старий.

Я дивлюся на годинник, і мені відразу приходить на згадку героїня кінострічки «Закоханий за власним бажанням», яку талановито зіграла Євгенія Глущенко. Пам’ятаєте? Вона лежить у ліжку з Олегом Янковським, між ними вже все відбулося, вона стримує своє дихання і дивиться на годинник, який наче застиг, аж потім вона починає дихати, а годинник продовжує свій хід. Я так само зупиняю своє дихання і дивлюся на Мірин настінний годинник, командую йому: «Стій, і раз, і два». Міра може не дивитися на годинник, вона все одно його не побачить, але Міра здатна зупиняти час подумки. Я сподіваюся, що вона зупинила час подумки, як це зараз зробив я, гіпнотизуючи її настінний годинник.

– У тебе ще є якісь таємниці? – тихо питає Міра і ніжно цілує мої очі.

Знову вона влучила куди треба. Снайпер, а не жінка. У мене повно таємниць, але я вважаю, що на сьогодні їх досить. Я мовчу, наче думаю, наче намагаюся згадати, чи є у мене таємниці, чи не залишилося жодної.

– Мовчиш? – Міра посміхається. – Стривай. Отже, ти став чоловіком, і все, більше жодної відвертості? Відтепер ми належимо до різних таборів, так? Ми граємо у військову гру, і ти ніколи не розповіси мені, де штаб вашого чоловічого світу? То ми більше не подруги? Бо справжні подруги так не поводяться. – Міра висипає мені на голову жіноче обурення. Веселе таке обурення, схоже на новорічне конфетті.

– У мене є одна таємниця, але я скажу її тобі, якщо ти потім скажеш мені.

Усе ж таки у мені багато чого залишилося дитячого. От, наприклад, бачите, як я формулюю? Наче в дитячому садку, наче я кажу Лю: «Лю, покажи мені своє, те, що під трусиками, а я потім покажу тобі своє». Але Міра радо погоджується.

– Розповідай, – каже вона й із задоволеним виглядом поправляє собі, а потім мені подушку.

– У мене є одна забаганка, дуже дурна забаганка. Я знаю, що цілком зможу її задовольнити, у будь-який час, самотужки, але так само знаю, що нічим добрим це не закінчиться. Однак мені час від часу дуже кортить це зробити.

– Що це? – нетерпляча Міра смикає мене за руку, зараз відірве.

– От ти чула, може, коли їдеш на ескалаторі в метро, як сувора тітонька забороняє сидіти на сходах або