Даніель Дефо - Робінзон Крузо

Нарешті ми змогли спокійно побалакати з гостями. Я попрохав П'ятницю поцікавитись у батька, що він думає про тих чотирьох дикунів, яким удалося втекти на каное. Як він гадає — вони повернуться і приведуть підмогу? Спершу батько заперечив — не могли вони доплисти до берега, бо ж на морі налетів шторм. Вони або потонули, або їх віднесло на південь до чужих берегів, де їх упіймали й давно вже з'їли супротивники.

Я запитав — а коли все-таки вони щасливо дісталися берега? Старий не був певен, але вважав: постріли мали їх так сильно налякати, що, либонь, іще довго розказуватимуть своїм одноплемінникам: на острові їх вразили грім і блискавка. А двоє істот, які спричинили грім і блискавку (себто П'ятниця і я) — то небесні посланці, а не люди зі зброєю в руках. Вони самі таке кричали, старий чув, коли лежав у човні. Бо як же це може бути, щоб людина жбурляла блискавку і вбивала на такій віддалі?

Старий мав рацію — згодом з'ясувалося, що дикуни-людожери більше ніколи не намагалися переплисти на острів, бо четверо втікачів, які все-таки вціліли, розповідали, буцімто острів зачарований і якщо хтось на нього поткнеться, то боги його вразять вогнем. Але тоді я цього ще не знав, і тому мене опосідала тривога.

Розділ 17

Заколотники на острові

Минув деякий час, а ворожі каное не з'являлися, і тривога моя розвіялася. Я знову став подумувати про подорож на велику землю. Батько П'ятниці також запевнив мене, що його одноплемінники не заподіють мені нічого злого. Тоді я серйозно поговорив з іспанцем, і він дещо охолодив мої наміри: серед індіанців зараз мешкало ще шістнадцятеро європейців — іспанців та португальців, і хоча жили вони в мирі та злагоді з тубільцями, проте велося їм не так уже й солодко. Бракувало харчів, бракувало найнеобхідніших речей.

Я розпитав бороданя про їхню подорож. Як виявилося, корабель був іспанським, вийшов він із Ріо-де-ла-Плати і прямував у Гавану, де мав залишити вантаж — шкури та срібло, а назад мав привезти європейські товари. На кораблі було п'ятеро португальських матросів, яких вони врятували з іншого потрощеного судна. П'ятеро з команди іспанців загинули, коли почався шторм і корабель збився зі шляху. Решта ж урятувалася, але опинилася на берегах, де мешкали людожери. Моряки були озброєні, розповів іспанець, проте не мали ні пороху, ні набоїв, бо море підмочило майже весь порох, а що лишилося, вони швидко використали, щоб уполювати хоч якусь дичину собі на харч.

Я запитав його, чи є хоч якась можливість дістатися котрогось європейського порту, якщо вдасться вирватися з острова. Іспанець сказав, що моряки між собою багато разів це обговорювали, але ж у них немає ні човна, ні інструментів, щоб його побудувати, ні матеріалів, тож усі подібні розмови закінчувалися сльозами й розчаруванням. Тоді я відверто запитав:

— А якщо я вам запропоную реальний вихід? Тільки для цього всім вам треба переплисти на острів. Ви не зрадите мене? Ви не скривдите мене, коли я потраплю вам до рук? Бо ж люди нечасто здатні довго відчувати вдячність до своїх благодійників, якщо виникає спокуса.

Я сказав іспанцеві, що було б дуже прикро, якби я допоміг їм дістатися дому, а вони за це ув'язнили мене в Новій Іспанії, де з англійця безперечно позбиткуються. Для мене краще вже опинитися серед дикунів, аніж потрапити до рук невблаганної інквізиції[12]. І я розповів свій план: якби ми всі, європейці, зібралися на острові, то тут без проблем збудували би баркас достатньо великий, щоб дістатися Бразилії на півдні або ж іспанських островів на півночі.

Іспанцеві слова прозвучали зовсім щиро: матроси зараз перебувають у такому жалюгідному становищі, що він і думки не може припустити, щоб вони зле повелися з людиною, яка допоможе їм урятуватися. Якщо я не проти, він попливе на велику землю зі старим індіанцем і там поговорить зі своїми товаришами, а тоді повернеться на острів. Він вимагатиме, щоб матроси заприсяглись: я буду їхнім капітаном і вони беззаперечно слухатимуться мене. Усі матроси — виховані, чесні люди, та й у них немає ні зброї, ні одягу, а живуть вони з милості індіанців. Отож ми попливемо, куди я скажу, він навіть привезе контракт з усіма їхніми підписами. Та найперше іспанець поклявся, що сам ніколи не зрадить мене і в разі небезпеки захищатиме до останньої краплі крові.

Ми вирішили, що іспанець разом зі старим індіанцем попливе на переговори. Коли вже все було готове до від'їзду, іспанець раптом зробив цілком слушне зауваження: він бачив, як я забезпечую себе харчами. Зараз я маю достатньо для двох, мене та П'ятниці, але вже для чотирьох цього замало. Що вже казати про команду з сімнадцятьох людей! Тож краще буде, якщо ми відкладемо переговори ще на півроку, а за цей час він допоможе розширити моє поле і посіяти ячменю та рису стільки, щоб забезпечити всю команду на час подорожі. Ми дочекаємося врожаю й аж тоді домовлятимемося з матросами, бо в іншому разі вони можуть виявити невдоволення — навіщо міняти шило на швайку.

— Пам'ятаєте, — мовив він, — як сини Ізраїлеві, виведені з Єгипту, почали ремствувати в пустелі, коли їм забракло хліба?[13]

Я вельми зрадів такій пропозиції. Ми вчотирьох узялися копати, скориставшись дерев'яними лопатами. За місяць, якраз перед початком посівного сезону, ми обробили достатньо землі, щоб посіяти двадцять два бушелі ячменю і шістнадцять глечиків рису — то було ледь не все зерно, яке я мав у запасі, а нам же ще півроку чекати нового врожаю!

Оскільки нас тепер було аж четверо, ми не боялися ніяких дикунів, хіба що їх висадиться на острів одразу тисяча, і тому вільно кругом розгулювали. Я тільки й думав про визволення. Обрав кілька дерев, які найкраще пасуватимуть для будівництва, і підрядив П'ятницю та його батька зрубати їх. Іспанець керував роботами. Я їм показав, як стругав одну дошку з цілого дерева, і вони настругали дюжину дубових дощок — два фути завширшки, тридцять п'ять футів завдовжки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити, яка каторжна то була праця!

Тим часом я збільшував поголів'я товару. По черзі ми ходили на полювання і впіймали десь із двадцять козенят, їх ми приєднали до отари. Час було вже й виноград збирати і сушити, отож ми нарізали стільки