Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

мене важливо, щоб не плутали «образи´» і «гарбузи». У суспільному ладі Європи й Америки чимало є такого, що не витримує випробування високою мораллю. Люди, на жаль, не надто стараються досягнути абсолютної безгріховності. Їм вигідніше скеровувати свої думки і вчинки відповідно до власної вигоди і комфорту. Якщо хтось наведе серйозні, переконливі докази, що рабовласництво нам потрібне, як повітря, без нього ми повимираємо, загрузнемо у злиднях і лише тому змушені зберігати теперішній устрій — я визнаю, що всі крапки над «і» розставлено. Але коли прикриваються релігією, аби виправдати жорстоке ставлення до рабів, я цього категорично не сприймаю.

— Який ви товстошкірий! — припечатала Марі.

— Уявіть собі на хвильку, що ціна на бавовну катастрофічно впала раз і назавжди. Відповідно, рабство стає для нас обтяжливим. Будьте певні, тоді трактування біблейських текстів зміниться докорінно. Церква миттєво відгукнеться на зміни!

— І все ж, — протяжно позіхнула Марі, влягаючись на софу після ситного обіду, — я вдячна долі, що народилася у країні, де існує рабовласництво. Як на мене, нічого поганого в цьому немає. Не знаю, як ми жили б без невільників.

— А ти, доню, що про все це думаєш? — запитав Сен-Клер у Єви, коли вона вибігла на ґанок із квітами у руках.

— Про що, тату?

— Яке життя тобі більше до вподоби: таке, як у наших родичів у Вермонті, чи краще мати, як ми, повен дім слуг?

— У нас, звичайно, краще! — відповіла Єва не задумуючись.

— А чому? — вирішив уточнити батько.

— Тому що в нас у домі багато людей, і я усіх їх люблю, — серйозно відповіла дівчинка, дивлячись батькові у вічі.

— Отака вона, Єва! — вигукнула Марі. — Висловлюється так… Дивно.

— Хіба я щось погане сказала? — прошепотіла Єва, вилазячи до батька на коліна.

— У нашому світі любити інших вважається дивним, — сказав Сен-Клер. — А де ж була моя дівчинка увесь день?

— У Тома. Слухала, як він співає, а обідом мене нагодувала тітонька Ді.

— Ти слухала Томів спів? — з презирством запитала Марі.

— Так! Він стільки пісень знає про Новий Єрусалим, про безгрішних янголів і Ханаанську Землю…

— Уявляю собі. Він, мабуть, співає краще, ніж у опері, еге ж? — підсміюючись, запитала Марі.

— Так, так! Він і мене навчає цих пісень…

— Моя донька бере уроки співу в негра! — закотила очі місіс Сен-Клер. — Вітаю, Єво!

— Том мені співає, а я йому читаю Біблію, а тоді він пояснює, що прочитане означає.

— Боже ж ти мій! — гмикнула гнівно Марі. — І сміх, і гріх!

— До речі, з Тома коментатор біблейських текстів досить-таки непоганий, — зауважив Сен-Клер. — У нього релігійність природна, не награна. Сьогодні зранку мені треба було раніше ви їхати з дому, і я пішов до його комірчини поряд із конюшнею. Випадково підслухав, яке молитовне дійство він там влаштував. Хочу вам сказати, що досі ніколи не чув такого щирого, глибокого звертання до Бога. Він, між іншим, молився за мене, і це було гідно апостола!

— Хитрючий негр, мабуть, знав, що ви чуєте!

— Якби знав, то не молився б. Він не здатний на відкриті лестощі. Та й висловлювався він відверто. Либонь, Том щиро сподівається, що я прийму істинну віру.

— Дуже хотілося б, щоб цей урок не пройшов безрезультатно, — сказала міс Афелія.

— А ви, мабуть, думаєте так само, як він? — гмикнув Сен-Клер. — Що ж, поживемо — побачимо. Адже так, Єво?

Розділ XVII

Так борються за волю

У вечірню пору в дім Саймона Хеллідея почали сходитися люди. Рахіль спокійно ходила з кімнати у кімнату, добираючи те, що могло би згодитися утікачам у дорозі. Вночі Гарріси мусять покинути їхній дім.

Вечірні тіні довгими смугами лягали у східному напрямку, багряне кругле сонце, ніби у роздумах, застигло на небокраї й посилало своє проміння до маленької затишної спальні, де сиділа Еліза із чоловіком та сином. Джордж тримав дитину на колінах, рука Елізи лежала у його руці. Обличчя їхні були замислені й сумні, хоча на них досі сяяли сльози радості та тривоги.

— Так, Елізо! — сказав Джордж. — Твоя правда. І ти краща за мене! Тому я щосили прагнутиму бути гідним своєї свободи. Я постараюся щиро повірити у Бога. Господь знає, що душа моя завжди до добра тягнулася, навіть коли усе було проти мене. Тепер треба забути минуле і залишити там образи, зневіру і бажання помсти. Я старанно і вдумливо читатиму Біблію. Я справді дуже хочу стати хорошою людиною.

— Коли ми дістанемося Канади я також працюватиму… — сказала Еліза. — Адже я багато вмію: шити, прати і прасувати навіть найделікатнішу білизну. Удвох ми усі труднощі подолаємо.

— Так, боятися нам нічого, доки ми разом. Елізо, якби тільки мої вороги знали, яке це щастя — відчувати підтримку сім’ї! Скільки мені доводилося бачити сімей, у яких нічого не заважало радіти тому, що рідні люди щодня поруч, а люди усе одно знаходили причини для невдоволення. Зараз я відчуваю себе багатієм, хоча надіятися ми можемо хіба що на свої руки. Чого іще просити у Бога? Все життя я працював, мов проклятий, а у моїх кишенях — ані цента. Не маю я власного клаптика землі, навіть свого кута, але ні на що не скаржуся і прошу, аби лиш нам дали спокій. Я працюватиму і зможу заплатити містеру Шелбі за тебе і за Гаррі. А своєму господарю я нічого не винен, бо вже сто разів покрив усі його витрати на мене.

— Ми й досі в небезпеці, — нагадала Еліза. — Канада ж неблизько.

— Це так, але мені здається, що вітер свободи вже обдуває моє обличчя. Якби ти знала, скільки тепер сили у мені є!

Із сусідньої кімнати почулися голоси, а потім у двері хтось постукав. Еліза здригнулася й пішла відчиняти.

На порозі стояв Саймон Хеллідей. З ним був інший квакер, якого він представив Фінеасом Флетчером.

Фінеас був високий на зріст і справляв враження хитрого та кмітливого чоловіка. Він разюче відрізнявся від спокійного, великодушного, невразливого мирською суєтою Саймона. Натомість його товариш був настороженим, діловитим, навіть дещо пихатим. Усе це не пасувало до квакерського капелюха і по-квакерськи стриманого поклону.

— Наш друг Фінеас Флетчер привіз деякі новини, важливі для тебе, Джордже, і твоїх супутників. — сказав Саймон. — Послухай їх уважно.

— Так, мені вдалося дещо дізнатися, — сказав Флетчер. — Іноді треба мати очі й на потилиці… Вночі я заїхав у один поганенький готелик. Пригадуєш, Саймоне, торік ми продали яблука господині, такій дебелій, із величезними сережками? Так от. Я