Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Тату, не треба… — тихенько прошепотіла Єва, торкнувшись його ліктя. — Не засмучуй маму.

— Кузене, ви поїдете з нами до церкви? — запитала міс Афелія.

— Ні, хоча дякую за запрошення.

— Хоч раз у житті можна було б і поїхати! — із докором кинула Марі чоловікові. — Вам навіть найслабша релігійність невластива! Це просто непристойно!

— Я знаю, — спокійно відповів Сен-Клер. — Але ви, дами, їздите до храму Божого, щоб вас там навчили, як бути успішними. А тінь вашої показної побожності падає і на нас. Якби я й вирішив піти до церкви, то хіба до тієї, куди ходить няня. Там я хоча б не засну від нудьги.

— До цих… Крикунів? Жах який! — вигукнула Марі й театрально притулила долоню до лоба.

— Куди завгодно, люба, тільки б не у оту вашу респектабельну церкву. Це майже гарантована смерть від нудьги. Єво, невже і тобі хочеться їхати туди? Залишайся вдома, пограємося у якусь веселу гру.

— Дякую, татусю… Але таки поїду.

— Але ж там нудно!

— Це правда, іноді аж у сон хилить, та я намагаюся не дрімати!

— Тоді нащо ж їздити туди?

— Знаєш, тату, — пошепки сказала Єва, — тітонька мені сказала, що Господь хоче, аби ми там були. Він дає нам усе, тож мені зовсім неважко виконати для нього таку дрібницю!

— Яка ж ти у мене мила, добра дівчинка! — вигукнув Сен-Клер і поцілував доньку. — Ну гаразд, доню, їдь, і помолися за свого батька.

— Я завжди за тебе молюся, — відповіла Єва, сідаючи услід за матір’ю в карету.

Сен-Клер, пославши їй з ґанку повітряний поцілунок, дивився на карету, яка віддалялася, сповненими щасливих сліз очима і говорив сам до себе:

— Євангелина! Як влучно назвали тебе, дитинко! Ти янгол, дарований мені небом…

Та ненадовго Сен-Клер віддався цим світлим почуттям. Він запалив сигару і взявся за читання газети «Всілякі нісенітниці». Не будемо надто суворі до нього, адже таких, як він, дуже багато.

— Зі слугами треба поводитися привітно, але без емоцій, Євангелино, — повчала Марі дорогою до церкви свою доньку. — Поводитися, як із родичами, як із рівними нам за положенням — не можна! Якби няня захворіла, невже ти уклала б її у своє ліжко?

— Із задоволенням зробила б це, матусю, — сказала Єва, — бо тоді мені було б легше за нею доглядати. Окрім того, моє ліжко м’якше, аніж її.

Така відповідь доньки довела Марі до відчаю.

— Що ще я маю зробити, щоб моя дитина мене зрозуміла?!

— Тут нічого не вдієш, — багатозначно відповіла міс Афелія.

Єва похнюпилася. На щастя, діти не можуть довго зосереджуватися на одному враженні, тож вже через декілька хвилин дівчинка весело сміялася над чимось, виглядаючи з вікна карети.

— Ну, чим вас пригощали у храмі? — запитав Сен-Клер, коли уся сім’я зібралася за обіднім столом.

— Проповідь була просто чудова! — відповіла Марі. — Не завадило б і вам її послухати. Отець Г. ніби озвучував мої думки!

— Уявляю собі, як це повчально! — гмикнув Сен-Клер. — Це була, мабуть, дуже довга проповідь.

— Я хочу сказати, що отець Г. повторював мої думки щодо ладу нашого життя та інших важливих речей! Послухайте основну тезу проповіді: «Все свого часу Господь створив прекрасним». Він переконував парафіян, що у суспільстві відмінності існують, бо така воля Божа. Поділ на вищі і нижчі класи справедливий: одним годиться наказувати, а іншим — коритися. Якби ви чули сьогоднішню проповідь, то зрозуміли б, наскільки нерозумні будь-які рухи проти рабства. Усі свої роздуми він підкріплював цитатами з Біблії.

— Ні, цього я не зрозумію! — сказав Сен-Клер. — Все, про що ви кажете, я так само можу прочитати у своїх улюблених «Всіляких нісенітницях», при цьому викуривши сигару і задерши ноги на стіл. А в церкві про це й думати не можна!

— Перепрошую, Огюстене, — втрутилася у подружню розмову міс Афелія. — Невже ви не поділяєте поглядів отця Г.?

— Хто, я? Ваш покірний слуга настільки товстошкірий, що його не проймає релігійне трактування усіх цих питань. Якби мене попросили викласти свої погляди на рабство, я б чесно відповів: «Ми, рабовласники, не маємо наміру нічого змінювати, бо це суперечило б нашим інтересам, комфорту та зручності». Ваші благородні балачки зводяться до того ж таки прагматичного змісту. Я сподіваюся, що ви зрозуміли мене правильно.

— Огюстене, ви богохульствуєте! — з притиском сказала Марі. — Страшно слухати такі слова!

— Як і будь-яку істину. А що, коли релігійний підтекст переключити на трактування пияцтва, наприклад? Возвеличити людей, які зловживають спиртними напоями і не можуть вчасно встати з-за картярського столу… Чому ж не побачити у їхніх діях праведності? Впевнений, у Біблії знайдеться відповідна цитата. Оця, наприклад: «Людина створена для щастя». Адже для п’яниці щастя полягає у горілці, для картяра — у грі!

— Ви уникаєте відповіді. Я все-таки прошу відповісти: ви вважаєте рабство злом чи добром? — не вгавала міс Афелія.

— Ваша категоричність, кузино, просто жахлива! Ви ділите світ на біле і чорне, хоча у ньому існують й інші кольори! — сміючись, сказав Сен-Клер. — Дай вам відповідь на одне запитання, ви одразу ж засиплете іще складнішими! Ні, я однозначно не бажаю уточнювати своєї позиції. Я належу до тих людей, які закидають інших камінням докорів, але підставляти себе під обстріл не полюбляють.

— Він завжди такий! — зітхнула Марі. — Від нього марно чекати чіткої відповіді. А усі ці теревені свідчать лише про одне: до релігії йому байдуже.

— Релігія! — вигукнув Сен-Клер так палко, що жінки вельми здивовано витріщилися на нього. — Та хіба у церкві нас вчать її суті? Невже та манера перекручувати уривки зі Святого Письма собі на догоду — це релігія? Це по-Божому, ви гадаєте? І я, нерелігійна світська людина, менш справедливий і чесний, ніж панотці? Менш великодушний та менш уважний до людей, бо не ходжу регулярно до церкви? Ні! Якщо вже шукати релігію, то не у себе під ногами, а вище. Вона-бо живе у серці, виявляючись у вчинках.

— Тобто ви вважаєте, що Біблія рабство не виправдовує? — запитала міс Афелія.

— Біблія була настільною книгою моєї матері. З нею вона жила, з нею і померла. Мені нелегко було б визнати, що ця книга підтримує рабство. Ліпше вона доводила б, що моя мати мала право пити бренді, жувати пресований тютюн і брудно лаятися, щоб виправдати названі прояви поведінки свого сина. Але тоді я б не поважав безмежно маму. А поважати когось у цьому світі вкрай важливо. Коротше кажучи, — повернувся Сен-Клер до свого звичного жартівливого тону, — для