Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

стомився з дороги, тож повечеряв та приліг на мішках у куті, накрившись буйволячою шкурою, поки господиня готувала мені постіль. І що ви думаєте? Міцно заснув!

— А очі на потилиці також спали, Фінеасе? — жартома запитав Саймон.

— Та … Зо дві години я спав, мов убитий — надто стомлений був. А потім розплющую очі й бачу: сидить за столом компанія, винце сьорбають. Почув слівце знайоме — «квакери». Ось я й почав прислухатися… Один каже: «Недалечко вони, у сусідньому селищі». З цього моменту я старався вже не пропустити ані слова, бо зрозумів, що мова про нас. Слово за слово, вони, не підозрюючи, розпатякали мені про усі свої плани. Переповідаю коротко: молодого мулата планують відправити назад до його господаря в Кентуккі. То й його провчить так, що науки до смерті вистачить, а заодно й решті рабів відіб’є охоту тікати від панів. Його жінку двоє з цієї гоп-компанії відвезуть до Нового Орлеана й продадуть щонайменше за тисячі півтори доларів. Сина віддадуть работорговцю, який його придбав. Джима зі старою також повернуть у Кентуккі. Работорговцям помагатимуть двоє полісменів із сусіднього містечка. Причому жінку спершу планують потягти до суду, де один із них, миршавий такий, зате майстерний оратор, присягне, що вона належить йому. Їм чудово відомо, якою дорогою ми збираємося їхати, й вони хочуть напасти на нас ушістьох — це в кращому для нас випадку. Такі справи. Що тепер робити? Доведеться швидко вигадувати новий план.

З людей, які нажахано слухали Фінеасові вісті, можна було писати картину. Рахіль Хеллідей припинила місити тісто, здійнявши до неба білі від борошна руки. Саймон закляк у глибокій задумі. Еліза, обнявши чоловіка, пильно дивилася йому у вічі. Джордж стиснув кулаки, і очі його палали вогнем ненависті. А чого ще чекати від чоловіка, який дізнався, що його дружину збираються продати на аукціоні, а сина — віддати работорговцю? І це все — з благословення так званої батьківщини!

— Що ж тепер робити, Джордже? — прошепотіла Еліза.

— Я знаю, що… — сказав Джордж і, вийшовши до сусідньої кімнати, почав оглядати свою зброю.

— Агов, Саймоне! — Фінеас кивнув головою у бік Джорджа. — Бачиш, до чого дійти може?

— Та бачу… — зітхнув той. — Молімо Господа, щоб вберіг усіх нас від цього.

— Не хочу нікого вплутувати у свої справи, — сказав Джордж. — Дайте нам, будь ласка, воза, вкажіть дорогу, якою ми доїдемо до наступної станції. Джим — відважний богатир, та й мене боягузом назвати важко…

— Все це так, друже, — перебив його Фінеас, — Але без супроводу вам не обійтися. Битися ти, безперечно, зможеш. А щодо дороги — покладися на мене.

— Я не хочу, щоб у вас були неприємності, — промовив Джордж.

— Неприємності? — перепитав Фінеас, і у його очах затанцювали лукаві вогники. — А ти мене повідом заздалегідь, коли саме вони почнуться.

— Фінеас — стріляний вовк, — сказав Саймон. — Послухайся його… — Він лагідно торкнувся Джорджевого плеча й показав на пістолети. — Не поспішай ними скористатися. Молода кров кипить, проте… Прибережи на крайній випадок.

— Я першим не нападатиму, — пояснив свою позицію Джордж. — Я хочу лише одного від цієї країни: аби нас відпустили з миром. Але… — він замовк, насупившись, а його обличчя аж смикнулося від якоїсь думки. — У Новому Орлеані на людському базарі продали мою сестру, а я знаю, навіщо їх там продають… Тепер і мою дружину чекає така доля. Невже я маю цьому скоритися? Ні! Бог мені дав сильні руки. З його поміччю я до останнього подиху боротимуся за дружину та сина. Хто мене осудить за це?

— Ніхто, Джордже. Ти дієш за покликом серця і крові, — сказав Саймон. — «Горе світові від спокус, і горе тим, через кого спокуса приходить».

— Невже ви, сер, на моєму місці вчинили б інакше?

— Не доведи Господи! Опинитися у такій ситуації… — відповів Саймон. — Плоть наша слабка…

— Моя плоть не дала б маху, коли б мені довелося опинитися на твоєму, Джордже, місці! — озвався Фінеас, протягнувши до нього свої руки, схожі на крила вітряка. — Хто знає? Може, я навіть потримаю за комір того молодчика, якому заманеться вас затримати!

— Інколи людина мусить чинити злу опір, — сказав Саймон. — І у Джорджа — саме такий випадок. Але наші пастирі вчили нас інакше. Гнів людський Божої правди не творить. Воля людини слабка, і нехай тільки той відповідає злом на зло, хто на це спроможний. Помолімося ж Господові, щоб не вводив нас у спокусу!

— До твоєї молитви я приєднаюся, та скажу відверто: якщо спокуса буде занадто сильною — нехай стережуться, — зізнався Фінеас.

— Одразу зрозуміло, що ти не вроджений квакер, — усміхаючись, сказав Саймон. — Надто сильний відголосок у твого минулого.

Пояснимо читачу, що донедавна Фінеас жив у лісі, був прекрасним мисливцем, влучним стрільцем, але, покохавши одну вродливу квакерку, перебрався у квакерське селище. Він став чесним, діловитим членом общини, але її вожді не могли не помітити, що новий друг не надто перейнявся їхніми поглядами.

— Наш Фінеас усе робить по-своєму, — гмикнула Рахіль Хеллідей, — але ми знаємо, що серце у нього добре.

— То нумо в дорогу! Мусимо поквапитися! — сказав Джордж.

— Я встав ще до світанку і коней не шкодував. Гадаю, дві-три години у нас ще є у запасі — це за умови, що вони діятимуть згідно свого плану. Так чи так, вдень їхати небезпечно. У селищах, де нам доведеться проїжджати, є підлі люди. Чого доброго, розпитуватимуться… Краще тут затриматися годинки на дві, аніж у дорозі. Я побіжу до Майкла Кросса й скажу, щоб виїжджав трохи пізніше, за нами. Якщо він побачить переслідувачів, то попередить нас. Його кінь прудкий та спритний, другого такого ще треба пошукати! Потрібно сказати Джимові з матір’ю, щоб теж збиралися. Заразом і коней дістану. У нас часу досить, встигнемо до місця без перешкод. Тож, друже Джордже, не хвилюйся. Мені не вперше доводиться допомагати таким, як ти. — сказавши це, Фінеас вийшов.

— Він знає, що робить, — сказав Саймон. — Можеш на нього покластися, Джордже, він усе зробить чітко й обережно.

— Мене тільки хвилює, щоб вас не підвести.

— Виконай моє прохання, друже: не згадуй про це більше! Ми ж діємо за велінням совісті… Мати, — звернувся він до Рахілі, — поквапся і ти: не годиться гостей випроводжати голодними!

І поки Рахіль із дітьми пекли пиріг, смажили курку, свинину та готували закуски, Джордж і Еліза сиділи, обнявшись, у маленькій кімнатці і говорили, як можуть говорити чоловік і дружина, знаючи, що їм загрожує розлука на все життя.

— Елізо, — мовив Джордж, — мені