Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

намагаються то закопати, то з’їсти… І тут дівча відчуло, як шлунок проймає голодний спазм. І помчало в будинок.

Воно пронеслося коридором, забігло на кухню й прочинило дверцята холодильника. Вихопило шмат ковбаси і, щосили стримуючи себе не вп’ястися в нього зубами, почало робити бутерброд.

Біля дверей почулося човгання розтоптаних капців, і на порозі з’явилась бабуся. У її вицвілих очах на мить промайнуло полегшення. Потім вона суворо насупила чорні смужки фарбованих брів. Губи склалися в несхвальну тонку лінію.

— З’явилась! Це шо, тепер всегда так буде? Зникаєш, ні слуху ні духу від неї, а потім з’являєшся…

— Мені не з’являтися? — набитим ротом прошамкала Ірка.

— Грубіяниш бабусі… — миттю прийняла подачу та.

— А борщ у нас є? — жадібно поцікавилась дівчинка.

Бабуся сплеснула руками.

— Ти диви, борщ! Для кого мені його варити, той борщ? Для себе? Сама швендяє, а бабуся борщ вари! — вона зайшла до кухні й, продовжуючи бурчати, заходилася діставати з холодильника овочі. — Обіждеш із борщем!

— Обов’язково! — кивнула Ірка, швидко цьомнувши бабусю в щоку.

Їй раптом зробилось напрочуд добре й легко. Вона вдома, і бабуся свариться, і борщ зараз буде… Все, все! Урятувалися, сховалися! Жодних мерців, байкерів, людожерів і міліціонерів!

Тетянка зазирнула в кухню.

— О, і ця тут! — глянула на неї бабуся. — Ну, чого стоїш? Сідай картошку чистить, коли прийшла!

Ірка тицьнула Тетянці бутерброда. Але дівчинка глянула на нього зовсім байдуже й сказала:

— А зателефонувати можна? Там мама хвилюється…

— Звісно, телефонуй!

Нашвидкуруч злопаний бутерброд неначе закрив собою дірку, що зяяла в Ірчиному шлункові. Світ навколо миттю зробився привітним і добрим, і їй навіть не вірилось, що десь на них чекають небезпека й смерть.

Тетянка схопила слухавку старого пластикового апарата…

— Ірко, а він не працює!

Ірка здивовано послухала лунку тишу в слухавці, розгублено посмикала дріт, втисла штепсель у розетку… Але нічого не змінилось.

— Ба, а чого телефон не працює?

— А ти за нього заплатила? — з’явилася на порозі кухні розгнівана бабуся. Ніж в одній руці, а величезний буряк — у другій. — Я вже стара! Я не можу з нашої балки на ту гору до збєркаси бігать! Не заплатила, от і відключили. А якби я тут без телефона вмерла? Така вже егоїстична дитина — шось страшне! Ні про кого, крім себе, не думає! Іншим разом спершу за телефон заплати, а потім вже зникай.

І бабуся теж зникла — назад на кухню. Ірка глянула на квитанцію за телефон, що так і валялась на тумбочці — там, де Ірка залишила її тиждень тому.

— Справді, — дівча винувато покосилось на подругу. — Я саме збиралася сходити заплатити. Хто ж знав, що ми після шабашу не повернемось.

— Так, я йду додому, — рішуче сказала Тетянка й справді круто розвернулась й закрокувала до виходу.

— Чи ти зовсім здуріла? — Ірка не вірила ані власним вухам, ані очам. — Та куди ж тебе несе? А якщо на тебе за парканом уже чекають? — вона схопила подругу за руку.

— Негайно мене відпусти! — майже заверещала Тетянка.

З кухні, як білка з дупла, визирнула бабуся. Вона глянула на дівчаток, що вовтузились біля порога, постукала зігнутим пальцем себе по лобі й знову сховалась.

— Мамо!.. Тату!.. — кричала Тетянка. — Вони думають, що я зникла! А я тут, за два кроки, і навіть не можу сказати їм, що зі мною все гаразд?! Ану відпусти мене!

— Їм що, полегшає, коли з тобою буде не все гаразд? — пропихтіла Ірка, щосили вчепившись у подругу, котра відчайдушно пручалась. — А якщо тебе прямо за порогом — хап!

Але Тетянка її не слухала. Вона поривалася до дверей:

— Ти егоїстка! — кричала дівчинка. — Моїй мамі зараз погано!

Ірка розтисла пальці. Не чекавши цього, Тетянка гепнулась на підлогу.

— Я егоїстка? — страшним шепотом спитала Ірка. — Я? І ти теж туди? — злі сльози бризнули в неї з очей. — Через тебе ми вшелепалися в цю історію — я не хотіла брати тебе на шабаш, а ти наполягла! Це заради тебе я билась із мерцями, і людожери теж мене ледь не зжерли — усе через тебе! А ти кажеш, що я егоїстка!?

— Ти не розумієш! — по Тетянчиних щоках покотились сльози. — Я до мами хочу!

— Я все життя до мами хочу! — закричала Ірка. — І кого це хвилює?

Тетянка не відповідала. Вона мовчки плакала, уткнувшись обличчям у коліна.

Ірка придушено схлипнула й кинулась до себе в кімнату.

Вона не мала, просто не мала права говорити таке Тетянці! Бачте, вона через Тетянку вшелепалася! А як інакше? Розвернутись і полетіти додому? Хай подруга сама викручується? А коли Ірку два місяці тому викрали? Тетянка ж шукала її по всьому місту, із псами-ярчуками билась, і з відьмою теж! І, між іншим, жодного разу не сказала, що, мовляв, «через тебе, Ірко, вшелепалися».

Але з іншого боку, що за дитсадок? Мама її, бачте, чекає! Скажи спасибі, що чекає! Ірку, он, не чекає. І ніколи не чекала! Дівча шморгнуло носом. Довелося визнати: саме тому вона й напалася на Тетянку. Звичайнісінькі заздрощі, Ірко! Соромно!

Схлипуючи, вона підійшла до вікна. Тепер треба вибачатись, а так не хочеться. І посваритися з Тетянкою теж не хочеться… Дівча витерло долонею мокрі очі.

З-за вікна почулося застережливе котяче няв.

— З’явився. То з’являється, то зникає — шастає, де йому заманеться, — у найкращому бабусиному стилі пробурчала Ірка й визирнула в сад, шукаючи очима кота.

І перше, що вона побачила, була Тетянка, котра чимчикувала до хвіртки.

Ірка розчинила вікно:

— Ти… Що… Ану повернись!

Біля самісінької хвіртки Тетянка озирнулась:

— Ти маєш рацію! — крикнула вона. — Я справді сама винна! Спасибі тобі за допомогу, далі я впораюсь!

— Ні! — Ірка ледь не випала з вікна. — Я не те хотіла сказати! Стривай!

Але Тетянка її не послухала. Вона відчинила хвіртку й швидко попрямувала стежкою вгору.

З височезних кущів смородини, що розрослися біля сусіднього паркана, плавно, як бджоли погожого літнього дня, верхи на вінику вилетіла бабуся зі строгим учительським «пучком» на голові та два дівчиська на мітлах — руде й золотоволосе.

Акуратно зависнувши просто в Тетянки над головою, літунки тихесенько полинули за нею.

«Відьми низько летять, буде дощ», — промайнула дурна думка, й Ірка нестямно закричала:

— Котику, хапай їх!

Краєчком ока вона встигла помітити, як, стрімко стрибаючи з гілки на гілку, кіт мчав навперейми. Ірка кинулася вниз. Ледь не вибивши двері, вона пролетіла крізь садок і вискочила за хвіртку…

«Училка» нервовим рухом поправила волосся, нібито ненароком трохи випередила двох відьмочок,