Мирко Пашок - Карнавал у Марокко

дід, який мені приснився, той, що випромінював світло, був зовсім не старий. Він був молодий! Молодий і гарний!

— Он як, — засміявся Ота. — А чого ви не сказали цього панові абату, chere madame?

— Ах, Густе, — пані Кліке опустила очі, — я бачу, ви теж не розумієте жінок… Тому, що мені було так… так соромно…

Ота ковтнув вина, бо не знав, що на це сказати, але вино не допомогло, і тоді він заявив, що коли той дід був молодий і гарний і випромінював світло, то це, напевне, якийсь апостол, чи не святий Марк, відомий красень. Та пані Кліке з ним не погодилася: мовляв, це ясне видіння у сні мало на своїх шатах велику монограму. Але вона не хотіла признатись, яка там стояла літера, тож Ота почав перелічувати абетку від самого початку, й пані Кліке кивнула головою, коли він дійшов до літери «Г». Ота перестав удавати з себе школяра й випив цілий келих вина.

— Он як, — мовив він. — Виходить, це був не апостол, а архангел Гавриїл…

Він не став чекати відповіді й знову налив собі вина. Не знав, як, у таких випадках треба поводитися. За вікном дзвеніли цикади, наче змагалися між собою. Пані Кліке сиділа похиливши голову. Тоді Ота сказав, що вона гарна біла жінка, і підвівся. «На сьогодні вистачить», — подумав він.

Цього й справді вистачило. Пані Кліке засміялася, що він підлиза і, мабуть, усе-таки розуміє наївне жіноче серце. Він не сказав більше нічого й не зробив більше нічого, крім того, що «робив уже не раз: ходячи до дівчини й умовляючи її матір, аби вона. пустила дочку ввечері на вулицю, він мило всміхався їй і казав компліменти — мовляв, яка вона молода, чого доброго, можна ще сплутати її з дочкою. Нічого не вдієш, без такої маленької брехні обійтися годі. І ця брехня варта такого казкового життя. І життя буде ще казковіше. Ота сподівався, що коли він і далі так спритно поводитиметься, то пані Кліке швидко доб'ється для нього надбавки, особливо коли він пригрозить, що піде геть. Бо де вона знайде тут собі когось іншого!

Ота сміявся, стоячи перед дзеркалом. Усе чудово, чудово, чудово! Він усміхався своєму відображенню. Був трохи п'яний. Та до ранку хміль вивітрився, і, прокинувшись, Ота сердився, що знову настав новий гидкий день.

Гидкий, звичайно, був не день, гидке було тільки похмілля. Вчора все було гидке, гидке, а не чудове. Ні, він не міг собі щось навіяти… Але що, власне, вчора сталося? Нічого, нічогісінько. Хіба те, що він полестив дружині хазяїна й повісив у шафу бінокль, який був йому не потрібен. А якщо продумати все з початку, то чого, власне, він почав упадати коло пані Кліке? Тільки того, що хотів мати в ній спільника проти Ібрагіма. Тільки того! Тільки прибравши пані до рук, можна примусити її щось зробити.

Ота бігав по кімнаті, наче в нього пекли п'яти, але його не пекло нічого, хіба ті дурниці, які він хотів собі втовкмачити в голову. «О боже, — думав він, — я вже така тварюка, що лещу сам собі. Ні, я не такий дурень, щоб у все це повірити. Я танцюю довкола підстаркуватої дами, бо хочу мати добре життя, а бінокль сховав через те, що боюся втратити це життя, в цьому й уся причина. Хто може мені за це дорікнути? Звичайно, від цього трошки негарно тхне, але що я і хто я? Жебрак, волоцюга. За ложку юшки мушу цілувати хазяїнові руку. Навіть імені не маю! Ходжу в личині й тремчу, як забачу поліцейського. Безперечно, всі вони наволоч — і Кліке, й Ібрагім, і каїд, і я залюбки відлупцював би їх. Я тобі показав би «приклад»!»

Ота копнув черевиком шафу. Шафа відчинилася. Всередині висів бінокль, схожий на великого чорного ґедзя.

— Ет, кат його бери, — буркнув Ота по-чеськи, зачинив шафу й пішов надвір, до машини. Почав длубатися в моторі.

Потім поснідав на приступці й поїхав по продукти. Передаючи в полудень мадам пошту, тихо сказав, що вона сьогодні свіжа, як русалка.

— Ах, Густе, Густе, — зітхнула пані Кліке. — Ви щось лихе задумали зі мною…

Він пильно глянув на неї й відразу опустив очі, поплентав геть.

— Густе! — покликала вона тихо, коли він був уже біля дверей. — Приходьте ввечері…

Ота похитав головою й вибіг, наче вкрай збентежений. Сам дивувався, звідки у нього взялося це комедіантство. Адже він ніколи таким не був… Ліг на ліжко й намагався ні про що не думати. Уявляв собі, що захищається, мовби дротяною маскою, від усіх тих думок-бджіл, які можуть обсісти його і почнуть боляче жалити. Потім запевняв себе, що все це робить Густ Сауліт звідкись із Латвії, а не Ота Скала з Бржежанок біля Брода. Довго тішився цим самообманом і водночас пильно дивився на ящірку, яка бігла по лутці. Потім устав і, простягнувши руку, навшпиньках почав підкрадатися до тваринки. Але ящірка втекла, перш ніж він наблизився до неї. Тоді він став біля вікна й задивився на вежу християнської касби.

Вона скидалася на вказівний палець, який стирчить із могили. Кумедна думка! Над пагорбами, над плантацією пливли хмарки, схожі на дирижаблі, кидали довгасту тінь саме на те місце, де їхав Ібрагім, підганяючи віслюка бамбуковою палицею. На щастя, він був далеко…

Враз Ібрагім став неймовірно близько, так близько, що Ота побачив, як по темній його шиї стікають струмочки поту й зникають під майкою.

Потім Ота побачив коричневих хлопців і зупинив свій погляд на. одному — на тому, що був у смугастій сорочці. Хлопець орудував мотикою, на хвилину сперся на неї, озирнувся і нахилив голову…

Ота вискочив з кімнати й щодуху помчав стежкою поміж олив.

Поки добіг, Ібрагім уже відлупцював хлопця, знову сів у сідло й тепер їхав до конопель.

— Ібрагіме!

Ібрагім зупинився.

— Злазь!

Ібрагім поволі зліз, тримаючи в руках палицю. Помітив щось в Отиних очах, хотів відсахнутись, але палиця миттю опинилася в Отиній руці, і той почав його молотити.

— Це тобі за Слімана! За Слімана!

Ібрагім навіть не писнув. Не пробував захищатися чи дати відсіч. Тільки затуляв руками обличчя.

— Маєш! — Ота важко звів дух і переламав палицю об коліно. — Це тільки попередження!

І пішов назад до садиби. Вмився до пояса, сів мокрий на ліжко і обхопив голову руками. Який же він дурень! Та вже було пізно щось змінити. Тепер головне — видерти від хазяїна п'ятсот франків або хоча б частину