Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

залишались такі, як і завше, — ані тривога, ані надія не відбивались на них. Натомість розвідник озирнувся і, своїм звичаєм тихо сміючись, мовив до Гейворда:

— Негідники люблять чути свої постріли, ллє серед них ніхто не здатен правильно вирахувати відстань з розколиханого човна! Бачте, онде ті тумаки зняли одного весляра, щоб набивав рушниці. Це дає нам змогу проходити щонайменш три фути на кожні їхні два.

Тим часом Данкен, одначе, не так певно почувався щодо цих вимірів, отож був дуже радий, коли побачив, що завдяки спритності могікан та розвідника їхній човен таки і правді помітно вирвався наперед. Гурони знову вистрілили, і одна куля вдарила в лопать весла Соколиного Ока — тільки того й шкоди.

— Добре, — озвався розвідник, пильно оглядаючи щербину на веслі. — Вона не пробила б шкіри навіть дитині, а не те що нам, обметаним бувальцям. Ану-но, майоре, поорудуйте цією плескуватою деревинкою, щоб я дав слово «оленебоєві».

Гейворд ухопився за весло й почав гребні, з більшим, однак, запалом, аніж умінням, І Соколине Око налаштував рушницю, хутко прицілився й вистрілив. Гурон на носі переднього човна, що, власне, підвівся й собі стрілити, раптом упав навзнак, а рушниця шубовснула йому з рук у воду. Проте зараз же він шов схопивсь на ноги й безтямно замахав руками. Його товариші на хвильку перестали веслувати, човни їхні зіткнулися й стали на місці. Чингачгук і Анкес скористалися з цієї перерви, щоб віддихнути, а Данкен уперто гріб далі.

Тільки тепер батько й син мовчки, але допитливо оглянули один одного — чи котрий не поранений, бо обоє добре знали, що в такій скруті вони ані криком, ані словом не викажуть свого поранення. Погляд Анкесів затримався на батьковім плечі, по якому збігали краплини крові. Помітивши цей погляд, сагамор зачерпнув у жменю води й змив нею кров, у такий простий спосіб даючи знати, що рана дрібничкова.

— Тихше, тихше, майоре, — сказав розвідник, встигши ще раз набити рушницю. — Мий так уже трохи задалеко, щоб «оленебій» міг уповні своєю красою блиснути, та й ви ж бачите, оті гемони раду радять. Хай вони підійдуть на відстань пострілу — на моє око в цьому запевно можна покластись — і я манитиму шельмаків за собою впродовж усього Горікену. Ручуся, що їхні кулі найбільше хіба дряпонуть кого, тоді як «оленебій» з трьох пострілів забере два життя.

— Ми забуваємо про свою мету, — зауважив, веслуючи, Данкен. — На бога, скористаймося цією перевагою і втікаймо!

— Віддайте мені моїх дітей, — хрипко промовив Манро. — Не грайтеся вже батьковим болем, поверніть мені діток.

Від довгих літ навчений шанувати накази старших, розвідник звик до слухняності. Отож, кинувши останній тужливий погляд на ворожі човни, він доклав рушницю, змінив знесиленого Данкена і заходився веслувати з цілої сили своїх непідвладних утомі м'язів, Могікани й собі налягли на весла, І за кілька хвилин між утікачами та переслідниками пролягла така велика просторінь води, що Гейворд знов полегшено перевів подих.

Озеро тепер ширшало, шлях їхній стелився поміж високими зубчастими горами. Острівців траплялося вже менше, і їх легко було обминати. Удари весел стали більш розмірені й ритмічні, і гребці, ледь відірвавшися від небезпечних переслідувачів, веслували так спокійно, наче це були звичайні собі гони, а не втеча, можна сказати, від самої смерті.

Замість прямувати до західного берега, обачливий Чингачгук скерував човна у бік тих гір, що поза ними, як відомо, Монкалм провів своє військо до грізної фортеці Тайкондероги. Оскільки гурони — виглядало на те — відмовились від погоні, така надмірна обережність здавалася зайвою. А проте цим новим курсом човен плив аж кілька годин, поки втікачі добулися до затоки з північного краю озера. Тут човна підігнали до берега, й усі вийшли на суходіл. Соколине Око й Гейворд видерлись на скелю поблизу, і розвідник, перше оглянутий водяну рівнину в них під ногами, поспав майорові на маленьку чорну цяточку попід мисом на відстані яких кілька миль.

— Бачите он те? — спитав він. — Що то за річ, як на вашу думку? І до чого б ви зараз вдалися, полишені тут самі на себе, на свій досвід білого?

— На такій відстані й такого розміру — я не думаю, щоб це був птах. Невже й справді це щось живе?

— Ні, це добрий берестяний човен, і веслують на ньому хитрі й люті мінги. Небо дало мешканцям лісів такий гострий зір, що був би без потреби людям у селищах, де можна собі очі поліпшити за допомогою різних приладів. Та все ж аніяким очам не провидіти всіх тих небезпек, що на нас тепер чигають. Шельмаки вдають, ніби їм лиш вечеря на думці, але тільки посутеніє, порвуться за нами, як пси по здобич. Ми мусимо або їх ошукати, або відмовитись від гонитви за Хитрим Лисом. Ці озера корисні часом, а надто коли дичина сідає на воду, — вів далі розвідник, заклопотано роздивляючись довкіл, — але вони не дають ніякого захистку, хіба що рибам. Бог його зна, як цей край виглядатиме, коли селища його обсядуть. І війна, і полювання втратять свої чари.

— Не барімся, коли нема на те поважної причини!

— Щось не дуже мені подобається он той димок, що в'ється вздовж скелі над човном, — перебив його замислений розвідник. — Ладен присягтися, що не тільки ми його бачимо. Він править за сигнал. Ну, та словами нічого не зараєш. Треба діяти.

У глибокій задумі Соколине Око зійшов із свого спостережного поста на берег. Про свої враження він розповів по-делаварському індіянам, і всі втрьох вони провели коротку, але поважну раду. Потім негайно взялися до діла.

Човна витягли з води і на плечах понесли в ліс, лишаючи по собі чимширші й помітніші сліди. Незабаром дійшли до струмка, перетяли його і трохи далі підбилися під велику голу скелю. Звідси, де слідів, безперечно, не було вже видно, вони повернулись назад до ручаю, — задкуючи і якнайобережніш вступаючи у свої сліди. Річищем потоку зійшли вниз до озера і знов спустили човна на воду. Невисокий виступ берега заслоняв їх од мису, а самий берег укривали буйні кущі, навислі над водою. Користаючи з цього природного прикриття, вони терпляче попливли вперед, аж нарешті розвідник заявив, що вже безпечно б і на берег висісти.

Перепочинок тривав, поки не запали сутінки. Тоді знов подалися в дорогу — захищені темрявою, вони мовчки налягали на весла, простуючи до західного берега. Хоча нерівні обриси гір, до яких вони прямували, Данкен лиш насилу міг розрізнити, проте старий могіканин