Джеймс Фенімор Купер - Останній з могікан

тільки що з досвіду свого я вважав за потрібне й цей вихід назвати. В такому разі нам треба пливти далі, а коли там у тіснині індіяни чи французи, то пробитись он тим межигір'ям. Чи слушно кажу я, сагаморе?

Індіянин тільки занурив весло в воду й погнав човна вперед, а що кермував саме він, то цей його рух вистачив за відповідь. Гребці ревно налягли на весла, і за яку хвилину човен дістався до місця, звідки вже стало видно цілий північний берег.

— Вони таки там, усі ознаки свідчать, — прошепотів розвідник, — два човни й дим. Мла ще покриває нас, а то б уже ми почули бойовий поклик цих негідників. Разом, друзі! Ми віддаляємось від них, кулі вже майже не досягнуть нас.

Добре знайомий тріск рушниці, куля з якої поковзом пролетіла спокійною поверхнею протоки, і пронизливий крик з острова перебили розвідникову мову й показали, що подорожан уже викрито. Наступну мить кілька тубільців скочило до своїх човнів і порвалося за ними навздогінці. Наскільки Данкен завважував, ці похмурі звістуни прийдешньої битви не спричинили жодної зміни ні в обличчях, ні в рухах могікан і розвідника, тільки весла надовше. Та згідніше занурювались у воду, і легенький човен мчав уперед, наче вільний птах.

— Тримай їх на такій віддалі, сагаморе, — холоднокровно оглянувшись через ліве плече, мовив Соколине Око, не перестаючи й на мить веслувати. — Щоб не ближче. У цих гуронів не водиться рушниці, що стріляла б аж так далеко, зате на мого «оленебоя» можна покластися з певністю.

Розвідник, переконавшись, що могікани й самі дадуть раду з човном, розважливо поклав весло і взяв свою смертоносну рушницю. Тричі він приставляв її до плеча і, коли вже всі сподівалися на постріл, щоразу опускав, жадаючи підпустити ворога трошки ближче. Нарешті його метке й зважисте око, здається, задовольнилося і він почав уже повільно підводити цівку, коли це раптовий вигук Анкеса, що сидів на носі човна, змусив його ще раз утриматись від пострілу.

— Що там, парубче? — спитав Соколине ()ко. — Своїм словом ти врятував гурона віл, передсмертного крику. Мав ти на це підстави?

Анкес показав на скелястий берег попереду, від якого відчалив інший човен їм навперейми. Загроза була надто очевидна, щоб її пояснювати словами. Розвідник поклав рушницю і знов узявся до весла, а Чингачгук скерував човна трохи до західного берега, щоб збільшити відстань між ними й новим ворогом. Тим часом диким і шаленим криком нагадали про себе переслідники ззаду. Ця разюча сцена повернула до життя навіть Манро.

— Пристаньмо до берега і даймо бій дикунам, — сказав він з виглядом досвідченого вояка.

— Хто хоче перемогти у війні з індіянами, — відказав розвідник, — не повинен гребувати наукою в них. Тримай човна ближче до берега, сагаморе: ми обходимо цих шельмаків, і вони там далі, може, спробують перетяти нам дорогу.

Соколине Око мав слушність. Гурони, побачивши, що так вони втікачів не наздоженуть, дещо змінили напрямок, аж урешті обидва човни стали рухатись рівнобіжно, ярдів двісті один від одного. Тепер усе залежало від швидкості. Легкі суденця мчали так прудко, аж вода перед ними мружилась у дрібні хвильки, а самі вони поколихувались із боку в бік. Мабуть, якраз через цю обставину, а також і тому, що всі були на веслах, гурони одразу не вдалися до вогнепальної зброї. Але втікачі надміру приставали на силі, та й переслідників було більше числом. Данкен з неспокоєм зауважив, що розвідник тривожно розглядається довкола в надії знайти якийсь вихід із скрути.

— Відверни трохи човна від сонця, сагаморе, — сказав затятий лісовик. — Негідники, я бачу, збираються стріляти. Якщо поцілять одного з нас, ми всі будемо без скальпів. Повертай від сонця, відгородимось від них цим острівцем.

Думка ця виявилась не без рації. Перед ними лежав довгий низький острівець, і коли вони зрівнялися з ним і рушили вздовж одного берега, переслідувачам довелося обминати Його по другий бік. Розвідник з товаришами одразу використали цю перевагу, і скоро кущі заслонили їх від гуронів, як вони подвоїли зусилля, і без того вже неймовірні. Обидва човни вигулькнули з-за острова, немов двоє коней, що несуться вчвал, причому втікачі вели перед, а переслідники поспішали за ними.

— А ти, Анкесе, таки знаєшся на берестяних човнах, коли вибрав саме цього в гуроиів, усміхаючись мовив розвідник, явно більше втішений перемогою в гонах, ніж реальною тепер надією на втечу. — Ці гемони знов завеслували на повну силу, і ми мусимо боронити свої скальпи не кулями й гострим оком, а цими плескуватими деревинками! Ану, замашистіш, друзі, і всі разом!

— Вони лаштуються стріляти, — сказав Гейворд. — Тепер ми на одній лінії з ними, і куля навряд чи схибить.

— Лягайте на дно ви й полковник, — відказав розвідник. — Це зменшить ціль.

Гейворд посміхнувся.

— Що б це був за приклад для солдатів, якби старші рангом ховалися від вогню!

— Ой господи, ця мені хоробрість білого! — вигукнув розвідник. — Така сама нерозумна, як і більшість його вчинків. Невже ви гадаєте, що сагамор, Анкес чи навіть я, білий чистої крові, вагалися хоча б хвильку, виставляючи дурно голови під кулі? Пощо ж тоді французи спорудили свій Квебек, коли битись треба тільки в чистім полі?

— Воно-то правда, друже, — відповів Гейворд, — але все ж наш звичай не дозволяє нам скористатись із вашої ради.

Випал з гуронських рушниць перервав їхню розмову, і, коли кулі задзижчали круг втікачів, Данкен побачив, як Анкес обернув назад голову й глянув на нього та Манро. Дарма що ворог був близько й небезпека велика, обличчя молодого могіканина, як мусив майор визнати, виявляло тільки подив, що от знайшлися охочі без потреби наражатись на постріли. Чингачгук, либонь, таки краще знався на звичках білих, бо дивився вперед, навіть і на мить не відводячи очей. Раптом куля вибила йому з рук легке й гладке весло і кинула його далеко перед човном. Гурони радісно закричали й випалили ще раз. Анкес дужче гребнув лопаттю свого весла, човен виписав дугу, і Чингачгук підхопив своє весло. Розмахнувши ним у повітрі, він видав бойовий поклик могіканський, а тоді знову заходився веслувати запопадливо й уміло.

Голосні крики: «Великий Змій!», «Довгий Карабін!», «Стрибкий Олень!» знялися враз із човнів позаду і немовби додали завзяття переслідникам. Розвідник схопив у ліву руку свого «оленебоя» і, піднісши його над головою, погрозився ворогові. Дикуни на цю образу відповіли гамірним вереском і ще одним випалом. Кулі сипнули по озеру, але одна пробила кору на маленькому суденці. Суворі обличчя могікан навіть у цю критичну хвилю