Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

Хоч яким неймовірним і фантастичним здалося йому твердження міс Марпл, він відразу відчув, що приймає його.

— Я вірю вам, міс Марпл. Але не розумію, що я міг би зробити для вас у цій справі й чому ви до мене прийшли.

— Я думала про це й багато думала, — промовила міс Марпл. — Як я вже сказала, було б марно йти до поліції, не маючи на руках жодних фактів. Єдине, про що я вас хочу попросити, — це щоб ви зацікавились цією справою — я певна, для інспектора Друйта це буде велика честь. А якщо справа зайде далі, то не сумніваюся, що полковник Мелчет, головний констебль, буде як віск у ваших руках.

Вона подивилася на нього благальним поглядом.

— А які відомості ви мені дасте, щоб я міг на них опертися?

— Я подумала про те, — сказала міс Марпл, — щоб написати на клаптику паперу прізвище — прізвище конкретної особи — й дати його вам. І якщо потім, у процесі розслідування, ви доведете непричетність цієї особи до злочину, я готова буду визнати свою помилку.

Вона замовкла, а потім додала, затремтівши всім тілом:

— Було б просто жахливо — неймовірно жахливо! — якби зовсім невинну людину повісили.

— Звідки ви… — вигукнув сер Генрі, геть приголомшений.

Вона обернула до нього засмучене обличчя.

— Може, я й помиляюся щодо цього — хоча так не думаю. Інспектор Друйт, поза всяким сумнівом, чоловік розумний. Але пересічний розум іноді буває дуже небезпечним. Він часто примушує людину зупинятися на півдорозі.

Сер Генрі подивився на неї з цікавістю.

Міс Марпл трохи понишпорила у своєму ридикюлі, дістала звідти невеликого записника, вирвала звідти аркушик, ретельно написала на ньому якесь слово й, згорнувши аркуш удвоє, передала серові Генрі.

Він розгорнув аркуш і прочитав прізвище. Воно нічого йому не сказало, але брови в нього трохи піднялись угору. Він подивився на міс Марпл і поклав згорнутий аркушик у кишеню.

— Гаразд, гаразд, — сказав він. — Досить незвичайна справа. Я ніколи не робив раніше нічого подібного. Але тепер у мене є чим підтвердити своє судження — вашою думкою, міс Марпл.

II

Сер Генрі сидів у кабінеті з полковником Мелчетом, головним констеблем графства, й інспектором Друйтом.

Головний констебль був невеличкий на зріст і відзначався притаманною військовикам безцеремонністю суджень. Інспектор був високий, широкоплечий і наділений неймовірно тверезим поглядом на речі.

— Мені трохи ніяково, що я втручаюсь у вашу роботу, — сказав сер Генрі зі своєю приємною усмішкою. — Я не зміг би навіть вам пояснити, чому я це роблю. — «І таки не зміг би!» — подумав він.

— Дорогий друже, ми щиро вам вдячні. Ваша участь у розслідуванні — для нас велика приємність.

— І велика честь, сер Генрі, — докинув інспектор.

Головний констебль подумав: «Знудився до смерті, бідолаха, гостюючи в тих Бентрі. Старий, що не стуляє рота, обкладаючи лайкою уряд, і стара, котра вічно белькоче про свої цибулини».

Інспектор подумав: «Дуже шкода, що тут не йдеться про справжню головоломку. Кажуть, один із найліпших детективів Англії. Жаль, що ми тут плаваємо так мілко».

А вголос головний констебль сказав:

— Боюся, ця справа надто брудна й очевидна. Спочатку ми думали, дівчина наклала на себе руки. У неї були проблеми з родиною, ви ж розумієте які. Але наш лікар, доктор Гейдок, чоловік дуже сумлінний. Він виявив синці на кожній її руці, біля самого плеча. Синці, які виступили на її шкірі до смерті. Саме там, де хтось міг схопити, аби штовхнути у воду.

— Для цього треба було докласти велику силу?

— Не думаю. Навряд чи там була боротьба — певно, вбивця захопив дівчину зненацька. На місточку зі слизьких дощок. Не було нічого легшого, як штовхнути її у воду, — з одного боку там немає перил.

— А вам точно відомо, що трагедія сталася саме там?

— Так. Ми допитали хлопця — його звуть Джиммі Браун і йому дванадцять років. Він був у лісі, на протилежному березі. Він почув зойк, що пролунав на місточку, і сплеск води. Це сталось уже в сутінках — і щось побачити було важко. Проте незабаром хлопець помітив, як по воді пливе щось біле, і тоді він побіг по допомогу. Вони витягли її на берег, але було вже надто пізно, щоб повернути її до життя.

Сер Генрі кивнув головою.

— А хлопець нікого не бачив на місточку?

— Ні. Але, як я вам уже сказав, були сутінки, а над тим місцем завжди висить туман. Я ще збираюся допитати хлопця, чи не бачив він там когось відразу після вбивства або перед ним. Бо він, природно, подумав, що дівчина сама стрибнула у воду. Зрештою, спочатку всі так думали.

— Але ми маємо ще записку, — сказав інспектор Друйт.

Він обернувся до сера Генрі.

— Записку знайшли в кишені мертвої дівчини, сер. Вона була написана олівцем, яким зазвичай художники малюють ескізи, і хоч папір перетворився на кашу, проте ми спромоглися прочитати, що там було написано.

— І що ж там було?

— Записка була від молодого Сендфорда. «Гаразд, — було там написано, — я чекатиму тебе біля місточка о пів на дев’яту. Р. С.» І саме десь о пів на дев'яту чи на кілька хвилин пізніше Джиммі Браун почув крик, а потім і сплеск.

— Я не знаю, чи доводилося вам бачити цього Сендфорда, — провадив полковник Мелчет. — Він з'явився тут десь місяць тому. Один із сучасних молодих архітекторів, котрі проектують химерні будинки. Він узявся проектувати дім для Олінгтона. Одному Богові відомо, на що він має бути схожий. Щось, напхом напхане всіляким модерним мотлохом, я думаю. Скляний обідній стіл і хірургічні стільці, виготовлені зі сталі та решіток. Це, власне, не стосується нашої справи, але показує, що він за суб'єкт, той Сендфорд. Можна сказати, більшовик — людина без моралі.

— Зваблення дівчат, — лагідно сказав сер Генрі, — злочин, що має глибоке коріння в історії, але коріння вбивства сягає значно глибше.

Полковник Мелчет здивовано витріщився на нього.

— О, так, — сказав він. — Звичайно, звичайно.

— Зрозумійте, сер Генрі, — сказав Друйт, — справа це брудна, проте цілком очевидна. З вини того молодого Сенфорда дівчина опиняється в халепі. А йому вже скоро повертатися до Лондона. Там він має дівчину — вродливу молоду леді, — з якою заручений. Але якби до неї раптом дійшли чутки про його сільську пригоду, то, природно, вона б йому цього не подарувала. Він зустрічається з Розою біля місточка; вечір туманний, нікого близько немає; він хапає її за плечі й штовхає у воду. Типовий