Фенні Флегг - Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка»

старих чорних дроздів, що сиділи на телефонних проводах перед будинком. Він промовив: «Думай, коли щось кажеш по телефону, Нінні, ти ж знаєш, що вони підслуховують те, що ти кажеш. Вони все чують своїми лапками».

Вона глянула на Евелін.

— Можете в це повірити?

— Ні, я впевнена, він лише жартував з вами, місіс Тредґуд.

— Що ж, може, й так. Та після того, коли б я не збиралася повідомити якусь таємницю, я визирала надвір і переконувалась, чи їх там немає. Дарма він мені це сказав — знав же, як я люблю пліткувати по телефону. Зазвичай я теревенила з усім містом.

Гадаю, у свої найкращі часи Вісл-Стоп налічував до двохсот п’ятдесяти мешканців. Але після того, як більшість поїздів припинила ходити, люди просто розлетілися від нас, наче перелітні птахи… поїхали до Бірмінгема чи ще кудись і більше не повернулися.

Там, де було кафе, тепер стоїть «Біг Мак», а біля шосе побудували супермаркет, куди любила ходити місіс Отис, бо збирала купони на знижки. Але я ніколи не могла знайти в ньому того, що шукала. До того ж від тамтешнього світла так болять очі, що я вважала за краще ходити до бакалії Осі в Трутвіллі й купувати там усе, що треба.

Місіс Тредґуд зупинилася.

— Ой, Евелін, лише принюхайтесь… Хтось смажить барбекю!

Евелін відповіла:

— Ні, люба, гадаю, то хтось просто палить листя.

— Ну, для мене це пахне, як барбекю. Ви ж любите барбекю, так? Я обожнюю. Я б віддала мільйон доларів за те барбекю, яке смажив Великий Джордж і за лимонне тістечко Сипсі. Він робив найкраще барбекю.

Спочатку він відварював м’ясо у великому залізному казані на задньому дворі. Запах чути було за милю навкруги, особливо восени. Я відчувала його всю дорогу додому. Смоукі казав, що якось, повертаючись додому потягом, чув цей запах ще за десять миль до Вісл-Стоп. Люди з самого Бірмінгема приїздили, аби скуштувати його. Ось ви з Едом де їсте барбекю?

— Ми здебільшого в «Золотому правилі» або в Оллі.

— Ну, там воно непогане, та що б ви не казали, кольорові люди вміють готувати барбекю краще, ніж будь-хто в цілому світі.

Евелін відповіла:

— Вони майже все вміють робити краще. Хотіла б я бути чорною.

— Ви маєте на увазі — негритянкою?

— Так.

Місіс Тредґуд була цілком спантеличена.

— Боже мій, люба, чому? Більшість із них, навпаки, хотіли б бути білими. Вони завжди намагаються освітлювати шкіру й вирівнювати волосся.

— Тепер уже ні.

— Ну, може, зараз уже вони цього й не роблять, але раніше робили. Дякуйте Богові за те, що він створив вас білою. Просто не уявляю, як можна хотіти бути кольоровим, якщо ти таким не народився.

— Не знаю, просто мені здається, що вони так чудово ладнають між собою… отримують більше насолоди від життя, чи як це сказати. Я завжди почувалася… ну, скутою, а вони виглядають так, ніби їхнє життя — суцільні веселощі.

Місіс Тредґуд на хвилину задумалася.

— Що ж, якщо так подивитися, якась правда в цьому є. Вони дійсно багато веселяться. Можуть розслабитися, коли хочуть. Але в них є свої негаразди, як і в кожного з нас. І, знаєте, нема нічого сумнішого за негритянський похорон. Ридають, шаленіють так, ніби хтось видирає їм серце з грудей. Мені здається, вони відчувають біль гостріше, ніж ми. Коли ховали Віллі Боя, знадобилося троє чоловіків, щоб тримати Онзелл. Вона була несамовита від горя і ладна була стрибнути слідом за ним в могилу. Ніколи в житті не хотіла б знов опинитись на негритянському похороні.

— Я знаю, в усьому є свої добрі й погані сторони, — сказала Евелін. — І все одно я їм заздрю і нічого не можу вдіяти. Просто хочу бути вільною і розкутою, як вони.

— Що ж, нічого не можу сказати, — відповіла місіс Тредґуд. — Я лише хочу собі барбекю і тістечко — отоді я була б щаслива.

Вісл-Стоп, Алабама

15 жовтня 1949 р.

Вередливій Пташці Піві було шістнадцять, коли вперше їй на очі потрапив Ле Рой Ґрумз. Дівчина миттєво зрозуміла, що він — чоловік її мрії, й одразу сказала йому про це. Він працював кухарем у потязі «Півмісяць», що перетинав Вісл-Стоп на шляху до Нью-Йорка через Атланту. За рік на світ з’явилась маленька дівчинка, яку Ле Рой назвав Олмондиною, на честь страви з форелі, присутньої в меню пульманівських вагонів-ресторанів.

Ле Рой був вродливий і добрий хлопець, який постійно подорожував і дорогою зупинявся в багатьох місцях; і коли Вередлива Пташка дізналася, що він переїхав до майже білої, але не зовсім — світло-жовтої окторонки з Нового Орлеана, це ледь не стало для неї смертельним ударом.

Вона була в розпачі, коли їй на очі потрапила реклама у «Слеґтаун ньюз»:

ЗАТЕМНА ШКІРА? ХОЧЕТЕ МАТИ КОЛІР ОБЛИЧЧЯ, ЯКИЙ ЗАЧАРОВУЄ?

Тоді спробуйте «Відбілювач шкіри» доктора Фреда Палмера.

ЧИСТА СВІТЛА ШКІРА ВИГРАЄ ПОЦІЛУНКИ

Чоловіки милуються гарною, гладенькою шкірою. Використовуйте МАЗЬ «УСПІХ», щоб отримати світлішу, гарнішу шкіру менш ніж за 5 днів.

КРАСА ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗІ СВІТЛОГО ОБЛИЧЧЯ

Тож пробудіть до життя всю вашу природну красу з особливим (освітлювальним) кремом для обличчя «Білизна».

ЗАНАДТО КУЧЕРЯВЕ ВОЛОССЯ?

Дозвольте сучасній науці покінчити з тугими, непокірними, жорсткими кучерями. Отримайте сяюче красою, пряме, шовковисте волосся з натуральним лосьйоном для волосся «Блек енд Вайт Плюко». Спробуйте «Релаксу» — й отримайте пряме волосся всього за 7 днів.

Скажіть «ПРОЩАВАЙ» КУЧЕРЯВОМУ ВОЛОССЮ

Якщо ваше волосся коротке й кучеряве, спробуйте «АНТИКУЧЕРІ» просто сьогодні. Тимчасово розгладжує волосся.

Вередлива Пташка перепробувала їх усі. Пробувала й інші, але марно — після місяця невтомних зусиль вона так і залишилась вугільно-чорною кучерявою помічницею перукарки з Вісл-Стоп, а Ле Рой досі жив у Новому Орлеані зі своєю подругою-окторонкою.

Тож вона віднесла свою маленьку донечку до Сипсі, повернулася додому й злягла в ліжко, помираючи від кохання.

Ніхто нічого не міг удіяти. Опал приходила до неї та благала повернутися до роботи в салоні краси, але Вередлива Пташка продовжувала лежати, день у день потягуючи джин «Індичка» і слухаючи одну й ту саму пісню. Сипсі казала, що краще б Ле Рой помер, ніж жив з іншою, бо два місяці безперестанного самотнього пияцтва не принесли Пташці жодного полегшення.

Щасливим чином слова Сипсі виявилися пророчими, бо містер Ле Рой Ґрумз пішов з цього світу, діставши в скроню іграшковим залізним самоскидом одного з окторончиних дитинчат.

Коли Вередлива Пташка дізналася трагічну новину, вона встала з ліжка, пішла до ванної кімнати і вмилася. Потім зробила собі на сніданок яєчню з беконом, кукурудзяну кашу з гострим соусом, печиво з маслом і сиропом «Іґл Бренд» і три горнятка гарячої кави. Вона прийняла ванну, вдяглася, трохи змастила волосся персиковою олією «Діксі»,