Ернст Юнгер - В сталевих грозах

відстріляними набоями, стирчали перекошені вітром хрести закинутих могил. Вночі було темно хоч в око стрель, доводилось чекати, поки зметнеться наступна світлова ракета, щоб не збочити з надійної стежки настилу в багнюку струмка Кожель.

Дні я проводив, якщо тільки не був зайнятий на побудові постового окопу, у крижаній штольні: читав книжку та, щоб зігрітися, тарабанив ногами об раму. Таке саме призначення мала й захована в ніші вапняної скелі повна пляшка зеленого м'ятного лікеру, до якої я і мої ординарці частенько прикладалися.

Мерзли ми порядно; та якби дим від багаття піднявся з копальні в похмуре грудневе небо, це місце дуже скоро стало би непридатне для проживання, оскільки ворог й досі вважав нашим командним пунктом саме цукроварню і більшість своїх снарядів марнував на цю купу понівеченого залізяччя. Отож, в наші закоцюблі кінцівки життя вливалося щойно з присмерком. У маленькій грубці розводили вогонь, і вона, крім густого диму, поширювала затишне тепло. Невдовзі на сходах до штольні вже було чути брязкіт посуду — це поверталися з Віз тужливо очікувані підносники їжі. А коли незмінна послідовність — бруква, перлова каша та сухофрукти — ще й урізноманітнювалася квасолею чи локшиною, то кращого годі було й бажати. Я любив, умостившись за невеличким столиком, дослухатися до соковитих балачок ординарців, що, оповиті хмарами тютюнового диму, грілися навприсідки коло грубки, на якій вже парував, поширюючи щедрі пахощі, повний казанок ґроґу. Війна і мир, бій і вітчизна, відпочинок і відпустка — все це обговорювалось у найменших подробицях, тож мені не раз щастило підслухати якусь влучну примовку. Так, наприклад, один бойовий ординарець, від'їжджаючи у відпустку, прощався зі словами: «Хлопче, нема то ліпше, як лежиш першої ночі вдома в ліжку, а матінка все горнеться збочку!»

19 січня, о 4 ранку нас змінили, й ми крізь густу завірюху помарширували в Ґуї, де мали затриматися на довший час, готуючись до великої наступальної битви. З наказів з бойової підготовки Людендорфа, доведених до рівня командирів рот, ми робили висновок, що вже найближчим часом має бути здійснена спроба вирішити долю війни одним могутнім ударом.

Ми вправлялися у вже майже забутих формах стрілецького бою та маневрової війни, а також завзято стріляли з рушниць і кулеметів. Оскільки всі села за лінією фронту аж до останнього піддашшя були зайняті, за мішень для стрільби правив будь-який насип, так що кулі часом дзижчали над місцевістю, як у бою. Один навідник з моєї роти легким кулеметом, просто посеред розбору стрільб, вибив із сідла командира іншого полку. На щастя, жертва відбулась легким пораненням в ногу.

Кілька разів я з ротою здійснював навчальні атаки бойовими гранатами на заплутані системи траншей, щоб перевірити наш досвід з-під Камбре. Тут також були поранені.

24 січня полковник фон Оппен попрощався з нами, щоб перейняти бригаду в Палестині. Командування полком, чия бойова історія тісно пов'язана з його іменем, він здійснював безперервно з осені 1914 року. Полковник фон Оппен був живим прикладом природженого командира. Він незмінно випромінював ауру порядку й надійності. Полк — останній підрозділ, де люди ще особисто знають одне одного; до певної міри, це величезна солдатська родина, тож відбиток такої особистості невидимо позначається на тисячах. На жаль, його прощальним словам: «До зустрічі в Ганновері!» не судилося збутися; невдовзі він помер від азіатської холери. Вже після того, як звістка про його смерть дійшла до мене, я ще одержав листа, написаного ним власноручно. Я багато чим йому завдячую.

6 лютого ми знову переселилися в Леклюз, а 22-го на чотири дні нас розмістили у вирвах на полі зліва від дороги Дюрі — Ендекур, щоби ночами зводити шанці на передовій. Оглядаючи цю позицію, що пролягала навпроти румовища колишнього села Бюллекур, я зрозумів, що частина тієї велетенської наступальної операції, про яку вже з нетерпінням гудів весь Західний фронт, відбудеться саме тут.

Скрізь у гарячковому поспіху копали й будували, довбали штольні й прокладали нові шляхи. Поле вирв було всіяне виставленими серед голої місцевості табличками з якимись ієрогліфами, що вказували, очевидно, на розташування батарей і командних пунктів. Наші літаки невтомно літали, створюючи заслону й перешкоджаючи видимості ворога. Щоб забезпечити військам точний час, щополудня, рівно о 12 годині, з аеростатів опускали чорну кулю, яка о 12:10 зникала.

Під кінець місяця ми вирушили назад в Ґуї, на наші старі квартири. Після численних навчань у батальйонних та полкових з'єднаннях ми ще двічі на великій, поміченій білими стрічками позиції цілою дивізією вправлялися у прориві. По завершенні командувач дивізії виголосив перед нами промову, з якої всім стало ясно, що штурм почнеться вже найближчими днями.

З великою приємністю згадую останній вечір, коли ми сиділи за круглим столом і гарячково розмовляли про маневрову війну, що чекала на нас. І нехай в тому запалі на вино йшов останній таляр — навіщо були нам ті гроші? — Незабаром ми вже опинимося або потойбіч ворожої лінії, або ж у кращому потойбіччі.

І тільки зауваженням, що й після нас на етапі хтось буде жити, капітанові вдалося стримати нас від того, аби ми не потрощили об стіни склянки, пляшки й порцеляну.

Ми не мали ані найменшого сумніву, що цей великий план удасться. У кожному разі, за нами діло не стане. Та й команда була в добрій формі. Варто було лиш послухати, як вони у своїй сухій нижньосаксонській манері говорять про очікувані «гінденбурзькі рівнинні перегони», як зроджувалася певність: вони візьмуться до діла, як завжди — несхибно, надійно й без зайвого галасу.

17 березня ми рушили маршем із квартир, які вже встигли полюбити, у Брюнемон. Всі дороги були переповнені маршовими колонами, що невтомно рухалися вперед, безліччю гармат і нескінченними обозами. Попри це, панував чіткий порядок, згідно з ретельно випрацюваним планом мобілізації. Лихо було тій частині, що не дотрималась неухильно маршруту та часу пересування: її спихали на узбіччя, і потім доводилося годинами чекати, аби втиснутися хоч у найменшу прогалину. Втім, одного разу ми таки потрапили в тисняву, в якій кінь капітана фон Бріксена напоровся на окуте дишло й сконав.

ВЕЛИКА БИТВА

Батальйон розмістили в Брюнемонському замку. Нам повідомили, що в ніч на 19 березня ми маємо вийти вперед і стати напоготові у штольнях на полі неподалік від Каньїкуру: вранці 21 березня 1918 р. починався великий наступ. Полк мав завдання прорватися між селами Екуст-Сен-Мен та Норей і за перший день дійти до Морі. Ця місцевість була нашим етапом ще в часи позиційних боїв під Монші, тож ми її добре знали.