Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

Звісно, хто він такий у порівнянні з тим, хто призначений для неї. Наречений Лелі — це син самого Дажбога, онук Білобога. Ярило Прекрасний. Небесний воїн, який визволяє землю від стужі та холоду, розчищає дорогу для приходу Весни-Лелі, відмикає сонячними ключами небесну браму для благодатних роси та дощів. Ярило і був таким — ярим, весняним, юним, сердитим, гарячим, пристрасним. Усі квіти весняні — то його дар найпрекраснішій поміж безсмертними жінками Лелі, усі перші грози — то його пристрасне серце, намальоване у божому небі вогнем та дароване Лелі, уся буйна зелень — то яра душа, загорнута в шаленство тепла.

Угомон страждав. Що він міг такого особливого дати цій неприступній красуні? Лишень своє любляче серце. І тому майже завжди ходив сумний, важко зітхаючи. Розради і Сна, і Дріми не діяли. Угомон не переставав марити Лелею, даруючи коханій найсолодші та найпрекрасніші сни. Дівчина наче й не помічала цього. Звісно, у неї власне лихо. Раптом з’ясувалося, що її суджений Ярило не такий уже й вірний і відданий. Він зраджував Лелі зі смертними красунями… А вона? Вона оплакувала ті зради сліпим дощем.

— Замкнене коло якесь, а не любов, — зітхала Дріма, дивлячись на страждання сина. І Сон із нею погоджувався. Та чим він міг такому горю зарадити?

І тоді до нього прийшла велика та могутня Лада. І попросила про маленьку послугу, трішки дивну послугу. Відверто натякаючи на те, що коли Сон їй у дечому посприяє, то її донька Леля стане більш привітною з Угомоном.

І вони погодилися — і він, і, звісно, Дріма теж.

Звичайно, Сон спочатку трохи вагався. Сумнівався, чи варто погоджуватися, чи, можливо, слід було таки відмовити Ладі? Зрештою, Угомон та Леля все одно не будуть разом, а підживлювати сподівання та надії сина — це хіба благо? Але піддався-таки спокусі люблячого батьківського серця. Ох, ті жінки. Вони вміють бути дуже переконливими.

Послуга справді виявилася дріб’язковою. Потрібно було лише заманити Птаху у ворота Сну так, щоб обов’язково потрапила вона у світ Сарматів. І, начебто цілком випадково, подарувати їй стрілу Перуна… Це ж нікому не нашкодить. Бо це все заради порятунку майбутньої безсмертної та заради благої мети.

Зрештою, як потім з’ясується, нічого поганого ані він, ані Дріма Птасі не заподіяли. Навіть навпаки, вони допомогли таким своїм втручанням з’явитися на світ Мальві, доньці Стрибога. Тим паче, що Стрибог не чужий для Сна. Він його зведений брат. Птаха дуже вчасно потрапила у світ Сарматів, врятувавши дитя.

А стріла? Це найбільше бентежило чоловіка. Сон знав, що це неправильно і так не можна робити, бо… Бо Перунова стріла, не подарована Перуном, а вкрадена у нього, носить на собі печать прокляття самого Перуна. Ця точно була крадена. І щойно шкіра руки Птахи торкнулася цієї стріли, жінка перетворилася не тільки на її власницю, а й на приречену до страти цією самою стрілою. Сон не дуже цікавився механізмом дії цього прокляття, однак знав напевне: прийнявши добровільно цю стрілу, Птаха стає першою, кого та стріла вразить, щойно потрапить до рук свого наступного власника. Звісно, якщо той вистрілить у безсмертну і в думках побажає Птасі смерті. Але Сон наполегливо заставляв себе про це не думати. Адже Лада — не вбивця. Вона велика Повелителька могутньої сили любові, яка тримає на собі світи. І вона, напевне, знає, що робить, для чого і як воно краще.

Очевидно, Лада таки знайшла потрібні слова для своєї доньки, бо та після цього змінилася. Стала прихильнішою до Угомона. Ба більше — вони стали близькими друзями. І бідна закохана в Ярила Леля виливала на закоханого в неї Угомона всі свої жалості та прикрості через невірність та зради коханого. А тому, здається, і цього було достатньо для щастя. Ніжна усмішка, невинний поцілунок у щічку, вечеря над річкою з коханою. І окрилений та задоволений Угомон повертався щасливий додому, мріючи про те, що рано чи пізно красуня Леля зрозуміє, хто її по-справжньому кохає, а хто просто використовує. І навіть якщо цього ніколи не станеться — байдуже. Бо він все одно буде поруч із коханою, щоб допомагати, підтримувати, щоб слухати, щоб чути та додавати віри чудовому ніжному серденьку красуні Лелі.

8. Біль Лади

Лада з Мальвою спускалися з гори. Лада рухалася поважно та впевнено. Мальва дріботіла слідком і ледве встигала за жінкою. Врешті аж захекалася. Це і зрозуміло. Адже Лада вища на голову від Мальви, і кроки її ширші. Поділ довгого пишного плаття великої безсмертної розкішно розвівався в такт її ходи. Мальва навіть милувалася спочатку жінкою, дрібочучи слідком та боязко трішки відставши. Вона не хотіла наступити на суконку.

Зрештою, Мальва слідувала за Ладою із застереженням. Лада була сердита. Мальва це добре бачила. І сердилася вона на своїх дітей не лишень тому, що вони порушили заборону, а насамперед тому, що притягли у світ Оранти без її дозволу бозна-кого. Мальва хотіла все пояснити Ладі. Вірила: щойно та дізнається правду, відразу змінить гнів на милість. Вона ж хороша. Хлопці так багато гарного про свою маму розповідали. Зрештою, Мальва бачила її світ. Це Лада його таким зробила — щасливим і квітучим. Але, на жаль, Мальва поки не мала змоги бодай опинитися поруч із Ладою, завести сяку-таку розмову. Порозумітися. Та мчала вперед, не даючи навіть перевести подих. До того ж стежка, якою вони рухалися, була досить вузькою та звивистою, й петляла поміж розкішних кущів калини.

На черговому повороті Мальва зашпорталася та ледве не злетіла зі стежки, тоді вилаялася про себе й сердито зупинилася, гучно відсапуючись. Врешті покликала Ладу. Мальва майже кричала навздогін жінці.

— Шановна пані Ладо, агов! Куди ви так поспішаєте? Чи не могли б ви на мить зупинитися та вислухати мене?

Лада пригальмувала, навіть зупинилася. І, не розвертаючись до Мальви, чітко та холодно кинула через плече:

— Поговоримо у моїй робітні, дівчино. Не гай мій час та бережи сили. Ще далеченько йти.

Лада рушила далі. Мальва зрозуміла, що їй зараз не добитися від жінки ані знаків уваги, ані доброго слова, ані підтримки. І вона пленталася слідком за Ладою, вже навіть не рахуючи поворотів, переходів через ярки та маленькі потічки. У цій частині світу Оранти вона ще ні разу не була. Але нічого незвичного поки не помітила. Рясно та пишно квітли кущі калини, ружі, терену, буяли трави, щебетали птахи, гули бджоли. Та Мальві було не по собі. Зараз спокій світу Оранти видавався