Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

дочекавшись замовлення, вони вийшли в провільглу сутінь. З перехнябленого, напівіржавого якоря, здавалося, скрапують солоні сльози моря.

Карташ тоді дотримав слова. Отримавши рішучу відмову служити в нього офіційно, генерал поклав перед Лисом чорний «дипломат». Там був вирок суду про дострокове звільнення і горезвісна сіра папка, замацькана сотнями рук тюремників. Папка з його прізвищем.

— Як виявилося, це все твоє майно, — криво посміхнувся генерал. Дістав із сейфа пачку грошей і долучив до паперів. — Для початку вистачить, а далі дивися. Вольному воля. Пам'ятай, що в мої двері ти можеш постукати будь-коли. І ще… Там, під папкою, для тебе конверт. Твій старий друг помер у Бутирці. Рана відкрилася, і за добу він стік кров'ю. Просив передати тобі листа.

Помітивши, як сполотніло його лице, генерал пом'якшив голос:

— Справді, нічого не можна було вдіяти. Я професуру привозив. А в Бутирку він сам напросився, так легше було нам працювати. Головатий був чоловік. Перед таким нікому не ганьба шапку скинути. І він зняв кашкета.

У великому конверті був невеличкий лист. Мовляв, відходжу, не маю сил багато розписувати. Та й нема що. Не наївся — не налижешся. Кілька разів він перечитав останні речення: «Я дав тобі все. Ти зрозумієш це пізніше. Живи й за мене. Прошу тебе, хлопчику. Тата».

Була ще приписка — віднести маленький конверт, не розпечатуючи його, за вказаною адресою. Адреса була простою: Коктебель, «Кам'яний грот», Алім.

В Коктебелі він запитав першого зустрічного і, на подив, той шанобливо відвів його до потрібного місця. Це була винарня, прорубана в скелі, з грубими бочками замість столів і корабельними ланцюгами, на яких висіли полиці з пляшками. Кучерява буфетниця, довідавшись, кого він шукає, неохоче прочинила двері до сусідньої кімнати. Там за тихою розмовою сиділо кілька чоловіків. Один із них, товстогубий і сумний на лиці, мовчки прийняв від нього листа й пішов читати до кімнати. За хвилину повернувся, щось шепнув кучерявці, дістав з полиці вино і сів біля нього.

— Син мого друга — мій син, — мовив зі східним акцентом, не порушуючи серйозності на обличчі.

— Друг. Я був другом Тата. Молодшим другом, — пояснив прибулець.

Господар налив червоного, аж чорного вина. Хилитаючись у склянках, воно довго ще темнило скло.

— Син, — повторив Алім і поклав долоню на складений вдвоє аркуш. — Тут написано — син.

Гість промовчав. Мабуть, вино було дуже терпке, бо ліве око його засіпалося й видушило сльозину. Алім це завважив і делікатно опустив очі на свою склянку.

— Воно в мене скалічене, — пояснив молодий чоловік, — і буває, що сльозавить, коли вип'ю чи з'їм щось гостре.

— Розумію, — сказав Алім і накрив його твердий, з оббитими кісточками п'ястук своєю м'якою засмаглою рукою. — Тобі треба відпочити. Ти заслужив це, хлопчику.

Якби до нього звернувся так хтось інший, то за мить разок зубів з кривавими драглями чвиркнув би по стіні. Але зараз ці слова прозвучали так знайомо і так рідно, що він лише стомлено посміхнувся.

— Тут найкраще в світі місце для відпочинку душі, — воркітливо говорив Алім, розкраюючи запечений баранячий бік. — Ось той чоловік це теж свого часу зрозумів, — кивнув на пам'ятник патлатому бороданеві, що зі свого постаменту по-домашньому поглядав на містечко. — Він це зрозумів юнаком і відмовився від європейських столиць. І побудував тут, на дикому березі, дім, і привів сюди кохану жінку, і написав тут гарні книги, намалював гарні картини. І гідні люди з цілого світу приїздили до нього, щоб навчитися бачити світ його очима. Щоб навчитися радіти так, як радів він світові…

Це було так дивно слухати, ніби Алім розповідає якусь казку. А той, потягуючи темними губами темне вино, правив далі:

— Віднині, хлопчику, ти маєш свій дім. Він стоїть у ялівцевому гаю під скелею Пила. Стара добра жінка готуватиме тобі смачнючий лагман, шурпу, рибну солянку. А якщо захочеш, то й борщ, — він чомусь смачно засміявся.

— А ти будеш провідувати мене зі своїм вином?

— А я буду провідувати тебе з баклажкою найкращого сапераві. Ми будемо пити його під густою чинарою, а ти розповідатимеш мені про Тата. Я ще багато чого не встиг навчитися від нього… А потім ми будемо мовчати і слухати море. Будемо міцно по-чоловічому мовчати.

— Мовчати Тата мене навчив, — сказав, легко зітхаючи, хлопець. — Довге мовчання породжує коротку і точну відповідь.

— О! — радісно вигукнув Алім і, клацнувши пальцями, показав кучерявці на порожню пляшку. — Вип'ємо ще за блаженну пам'ять Тата, а завтра я покажу тобі місце, де він учився мовчанню.

…Шановна Юлія, колишня вчителька географії, виявилася сестрою Тата. Вона відвела його в простору кімнату з двома шафами книг і блідими акварелями на стінах. За ялівцевим гаєм бовваніла зазубрена скеля Пила. Прогулюючись довкола неї, він натикався на ніздрюваті брили, колишні зуби камінної гори. Повітря у світанковий час тут також було гострим, продирало груди кислуватою терпкою свіжістю. Рудими, пружними від старої хвої стежками він збігав до моря і віддавався вранішній купелі. Це був час, коли сонячна куля лежала ще на хребті мису Крокодил, а море ледь-ледь здригалося, сміялося до нього платиновими лусочками.

Якщо плаваєш щодня, щотижня, щомісяця, то рано чи пізно море впустить тебе у свою плоть і ти станеш його краплинкою, його кристаликом.

Море вимивало втому і темні спогади. Він ставав легким і безтурботним, як хлопчик. І навіть його тінь на піску, здавалося, була прозорішою, світлішою.

Від моря він вертався до книг, які читав присмоктом, до мерехтіння в очах. Джованьолі, Джек Лондон, Бальзак, Флобер, Сент-Екзюпері, Гоголь, Толстой, Гемінгвей, Драйзер, Ремарк, Маркес… Прочитане напластовувалося в душевній порожнечі, просторо влягалося, тверділо і здіймалося вгору, підносячи і його серце.

Кожного ранку його будив шурхіт велосипедних коліс. Це чоловік від Аліма привозив свіжих рапанів, мідії, рибу, сир і молоко. І вони сідали з шановною Юлією за сніданок, присмачений її нескінченними розповідями про Старий Крим. Такими ж ажурними, як комірці її старозавітних блузок.

А вечеряли з Алімом у глибині саду під рипучою чинарою. Той рідко приходив сам, були гості з Москви, Пітера, Києва, Тбілісі, Казані, Ростова, були й іноземці. Велика імперія розколювалася, як галера на рифах, і з трюмів її крізь усі шпари сипалися скарби. Майже нічийні. «По золоту ходимо, хлопці», — любили тоді казати спритники. Ці ж люди, що чинно попивали під чинарою густе сапераві, золото не топтали. Вони його обачно підбирали.

«Золотий шлях» завертав сюди, в Коктебельську Бухту-Барахту, як свого часу нарік її Бунін, перекинувшись тут на човні. І хто із сторонніх