Донна Тартт - Щиголь

Зазвичай, коли ми приходили зі школи, то їли, сидячи перед телевізором і водночас виконуючи домашню роботу, — але тепер, коли в домі з’явився Платт, а містер Барбур уже в дорозі і їхні вечірні плани скасовано, було схоже, що нам доведеться обідати в сімейному колі, в їдальні.

Енді поправив окуляри — метушливо, як старенька бабця, він завжди їх так поправляв. Хоч у мене волосся було темне, а в нього світле, я зрозумів, чому місіс Барбур вибрала для нас такі однакові окуляри: вона хотіла зробити мене схожим на яйцеголового близнюка Енді — я в цьому переконався, коли підслухав, як одна дівчина в школі назвала нас «брати тупаки» (чи, може, «брати глупаки» — обидва прізвиська були далекі від компліменту).

— Ходімо до «Серендіпіті» й купимо там по гамбургеру, — сказав Енді. — Мені зовсім не хочеться бути вдома, коли повернеться тато.

— Заберіть і мене, — несподівано попрохала Кітсі, забігши до нашої кімнати й зупинившись перед нами, розчервоніла й засапана.

Енді і я перезирнулися. Кітсі навіть не хотіла, аби її бачили разом із нами в черзі на автобусній зупинці.

— Благаю вас, — заскиглила вона, дивлячись то на нього, то на мене. — Тодді пішов грати у футбол, я маю власні гроші й не хочу залишатися сама з ними, будь ласка.

— Нехай іде, — сказав я Енді, і вона кинула на мене вдячний погляд.

Енді запхав руки до кишень.

— Ну гаразд, — мовив він їй без жодного виразу.

Я подумав, що вони схожі на двійко білих мишей. Тільки що Кітсі — це миша-принцеса, грудочка цукрової вати, тоді як Енді — різновид нещасної, анемічної миші з зоомагазину, яку ви купите хіба для того, щоб згодувати її удаву.

— Збирайся швидше. Давай, — сказав він, коли вона завмерла на місці, витріщившись на нього. — Ходімо. Я не збираюся чекати тебе. І не забудь свої гроші, бо я не платитиму за твій гамбургер.

ХІІІ

Я не ходив до Гобі кілька наступних днів, щоб підтримати Енді, хоч атмосфера в домі була такою напруженою, що перебувати в ній мені зовсім не хотілося. Енді мав слушність: годі було збагнути, що накоїв Платт, бо місіс і містер Барбури поводилися так, ніби нічого не сталося (але таки сталося, в цьому сумніватися не випадало), а сам Платт також не говорив ні слова й лише похмуро сидів над своєю мискою, а волосся затуляло йому обличчя.

— Повір мені, — сказав Енді, — атмосфера тут краща, коли ти присутній. Вони намагаються розмовляти й докладають усіх зусиль, щоб їхня балачка була нормальною.

— А що він накоїв, як ти думаєш?

— Чесно кажучи, я не знаю. І не хочу знати.

— Присягаюся, що хочеш.

— Справді, хочу, — погодився Енді. — Але не маю найтуманнішого уявлення.

— Ти думаєш, він когось одурив? Щось украв? Жував гумку в каплиці?

Енді стенув плечима.

— Останній раз він потрапив у халепу за те, що врізав комусь по пиці палицею для гри в лакрос. Але тут було щось інше. — Потім Енді заявив ні сіло ні впало: — Мати любить Платта найбільше.

— Ти так гадаєш? — ухильно поцікавився я, хоч і знав, що він має рацію.

— Тато найбільше любить Кітсі. А мати — Платта.

— Вона також дуже любить Тодді, — сказав я, перш ніж зрозумів, як це прозвучало.

Енді зробив гримасу.

— Я подумав би, що мене підмінили відразу після народження, — сказав він. — Якби не був такий схожий на матір.

XIV

З якоїсь причини протягом цього напруженого антракту (можливо, тому, що таємнича халепа, в якій опинився Платт, нагадала мені про мою власну) мені спало на думку, що, можливо, я повинен розповісти Гобі про картину або принаймні торкнутися цієї теми, щоб з’ясувати, якою буде його реакція. Проблема була в тому, як забрати картину. Вона досі була в нашій квартирі, там, де я її покинув, у торбині, яку приніс із музею. Побачивши її прихиленою до канапи у вітальні того жахливиго ранку, коли повернувся додому, щоб забрати деякі потрібні мені шкільні речі, я пройшов повз неї, старанно її оминаючи, мов причепливого жебрака на хіднику, й весь час відчуваючи холодний погляд місіс Барбур на своїй спині, на нашому помешканні, на речах моєї матері, коли вона стояла, склавши руки на грудях.

Проблема була для мене тяжкою. Щоразу, коли я думав про неї, живіт мені судомило, тож перший інстинкт наказував опустити кришку й думати про щось інше. На лихо, я дуже довго нікому нічого не розповідав, і мене опанувало почуття, що вже надто пізно розповідати про це хоч комусь. Але що більше часу я проводив із Гобі — з його пошкодженими геплвайтами та чіппендейлами, старими меблями, про які він так турбувався, — тим більше відчував, що мовчати далі не годиться. А що буде, як хтось знайде картину? Що станеться зі мною? Я знав, що господар дому може зайти до нашого помешкання — він мав ключ, але навіть якби він увійшов, то навряд чи відразу наштовхнувся б на сумку з картиною. Проте я розумів, що спокушаю долю, залишаючи картину там і весь час відкладаючи рішення, що з нею робити.

Не те щоб я не хотів повернути картину до музею. Якби я міг повернути її в чаклунський спосіб, силою бажання, то зробив би це за мить. Але проблема була в тому, що я не знав, як її повернути, не наражаючи на небезпеку ні себе, ні картину. Після вибуху в музеї по всьому місту були розклеєні оголошення, що всі згортки, залишені без нагляду невідомо з якої причини, будуть знищені, й це зруйнувало всі мої блискучі надії повернути картину анонімно. Адже підозрілі валізи або пакунки злетять у повітря без зайвих розмов.

З усіх дорослих, яких я знав, я міг довіритися лише двом: Гобі й місіс Барбур. З цих двох Гобі здавався мені набагато симпатичнішою перспективою, яка значно менше мене лякала. Мені було б набагато легше пояснити Гобі, як сталося так, що я забрав картину з музею. Що я виконував інструкції Велті, що це була, так би мовити, помилка, вчинена у стані контузії, в якому я тоді перебував. Я, мовляв, не цілком усвідомив, що роблю. І я не мав наміру тримати її в себе так довго. Але в моєму бездомному становищі мені здавалося надто ризикованим розкрити рот і зізнатися в тому, що багато хто розцінив би як серйозний злочин. І тут унаслідок випадкового збігу саме тоді, коли я думав, що не маю права