Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

class="p1">Александер зрозумів, що йому не вдасться її переконати. Його охопило гірке розчарування. Виходить, усе було марно, все ні до чого. Він був близький до розпачу.

Дівчина, видно, відчула це.

— Не гнівайтесь на мене, що я не слухаюсь вас. Я така вдячна вам за те, що ви заступилися за мене вчора ввечері… — і вона тепло потисла його руку. — Повірте мені, виходити не можна. Ніяк не можна. Нам треба сидіти тут, поки не прийде поліція. Шерц шепнув мені вчора, що гараж доживає останні години. А біля контори завжди стоїть вартовий.

— З вартовим я б справився, — сказав Александер і до половини витяг з кишені пістолет. — А втім, може, й не доведеться стріляти, хіба що в повітря.

— Ви б краще не носили з собою таких речей, а то вас ще колись за це арештують. Давайте я покажу вам, де ми можемо сховатися. Ходімо!

Вона хутко пройшла вперед і піднялася по східцях у приміщення, де стояв друкарський верстат. Александер пішов за нею і одним з ключів відімкнув двері в комірчину навпроти.

З першого погляду було видно, що це хімічна лабораторія. Тут стояв довгий стіл для дослідів, до якого були підведені вода, газ і електрика. Стіл був заставлений колбами, ретортами, штативами, пробірками. В стелі був вентилятор, що забезпечував необхідну подачу повітря. Отвір його виходив, напевне, десь у парку і був схований поміж кущами. За лабораторією була ще одна маленька комірчина, захаращена картонними коробками та ящиками.

— Ось тут ми й заховаємося, — сказала Рут.

— Заховатися-то ми, звичайно, можемо, — іронічним тоном відповів Александер, — та якщо ми замкнемо двері, вони зразу догадаються, де ми.

— А що, як ми заховаємось в оцій останній кімнаті?.. Мені здається, сюди вони не заглянуть.

— Це нам не допоможе. Треба забарикадувати всі двері якомога краще столами і ящиками. Це їх затримає до приходу поліції. Цього вже не довго чекати.

Александер згадав свій вчорашній візит у президіум. Правда, йому не вдалося більше нічого сповістити Вюрцбургеру. Але й того, що він розповів, цілком досить, щоб найближчим часом сюди обов’язково нагрянула поліція. Справді, це повинно статись не пізніш як через кілька годин. «Чи не розповісти Рут, що я був у поліції? — подумав він. — А чому б і ні? Це трохи заспокоїть її…»

4

В п’ятницю в президіумі сталася небувала подія: криміналдиректор Вюрцбургер з самого ранку — за дві хвилини до восьмої — зайшов у кімнату 379, де знаходився Горн і два вахмістри з його відділу.

— Ну, колего, — відразу ж почав він, дрібними кроками походжаючи по кімнаті. — Чи не натрапили ви на які нові сліди в цій прикрій целендорфській справі?

Горн сторопів. Невже натяк на лист… Він глянув на Вюрцбургера, який не зводив з нього очей, і примусив себе відповісти:

— Ні. Якщо не рахувати анонімного листа, підкинутого мені вчора.

— Он як! — Вюрцбургер зупинився.

— Так. Я вже передав його на експертизу у восьмий відділ.

Жодна рисочка на обличчі Вюрцбургера не здригнулася. Горн подав йому через стіл копію листа.

— Нічого особливого, правда?

— Не знаю, — лаконічно сказав Горн, але, помовчавши, додав: — Одне лише можу сказати: лист підтвердив моє припущення, що люди, які прибрали з дороги Ірінгса, знаходяться в гаражі «Зюд-вест».

Вюрцбургер нічого не сказав на це.

За вікном пливли сірі пасма туману. Запала мовчанка; криміналдиректор швидко походжав по кімнаті. Обидва вахмістри шанобливо стояли біля дверей.

— Про це ми поговоримо при нагоді, — промимрив Вюрцбургер і пригладив своє густе сиве волосся. — Отже, нових даних у вас нема… — Не промовивши більше й слова, так само неждано, як з’явився, він вийшов з кімнати.

Вахмістри здивовано перезирнулися, а Горн нервово забарабанив пальцями по столі.

«Якщо Вюрцбургер у змові з злочинцями, то тоді багато дечого стає зрозумілим. Наприклад, те, що секція „F“ з дня її заснування в лютому весь час зазнавала невдач. В листі є пароль, і фактично Вюрцбургер уже вимовив його. Він ясно натякнув мені про свою причетність до цієї справи, але цього замало, щоб всерйоз обвинуватити його. Автор листа хотів дати мені можливість зрадити цілком легально. Ми повинні були взаємно відкрити свої карти, не промовивши про це й слова, — ось як треба, очевидно, розуміти той лист. Ми розіграли б один перед одним роль вірних своєму обов’язку людей, і все було б тишком-нишком — так було задумано… О, він хитра лисиця, але ж і я не осел».

5

Десь після восьмої години ранку доктор Шерц закінчив голитися. Як завжди, обприскався одеколоном, одягнув коричневий шовковий халат на ваті і попрямував у бібліотеку, щоб не пропустити ранкового концерту з Дройтвіча, Хілверсума чи Калундборга. Він любив слухати музику, п’ючи своє ранкове какао.

Шерца трохи здивувала відсутність Александера. Однак вирішивши, що той незабаром з’явиться, він спокійно сів за приготовлений Еріхом сніданок. У нього був непоганий настрій, хоча трохи меланхолійний. Снідав він, за звичкою, досить довго.

Двері раптом відчинилися, проте ввійшов не Александер, а Руді Якобс. Обличчя його було землистого кольору, галстук з’їхав набік, і взагалі вигляд у нього був такий, ніби він провів безсонну ніч.

— Доброго ранку! — буркнув він і став біля приймача, засунувши руки в кишені.

— Доброго ранку, Руді! — привітно обізвався доктор Шерц, продовжуючи снідати. У такі хвилини він глибоко відчував, наскільки він переважає свого компаньйона зовнішнім лоском і культурою.

Не спитавши дозволу, Якобс роздратовано вимкнув радіо і різко сказав:

— Я прийшов сказати тобі, що нас оточили вартовими!

— Я знаю, — відповів Шерц. — І що ж з того?

— Це ще не все. Двоє наших, скориставшись з туману, ходили на розвідку і в кількох місцях наткнулися на телефонний кабель!

— Будемо сподіватися, що вони його не пошкодили, — добродушно мовив Шерц. — Цілком природно, що поліції потрібен зв’язок. Не можна їх суворо засуджувати за це.

— Не дратуй мене! — розізлився Якобс. — Краще порадь що-небудь розумне. Здається, пахне смаленим, сто чортів йому в печінку!

— Оце правильно сказано! — весело вигукнув Шерц. — Ти завжди потрапляєш у самісіньку точку! — він відсунув убік чашку з какао. — Голову собі дам відрубати, що через три години поліція буде тут, якщо Кросбі нічого не зробив. Хочеш, поб’ємося об заклад? Я ставлю третину свого грудневого прибутку…

— Не мели дурниць! Ти, здається, вже з глузду з’їхав!

— Оте «здається» часто підводить, — спокійно промовив Шерц, добре бачачи, що його слова дратують боса. На цей раз він не послухався розуму, а піддався бажанню відомстити за перервану музику й порушений сніданок. — Ні, любий Руді, я не мелю