Селеста Інг - Несказане

малою донечкою, сповнений мовчазної вдячності, й Ханна міркує, чи треба ще щось казати.

Адже є ще дещо, дуже багато чого: як вони з мамою згорнулися разом на ліжку Лідії і плакали, плакали цілий день, обіймалися так тісно, що їхні сльози змішались, а потім мама заснула.

А півгодини тому брат приїхав додому в поліційному авто, пом’ятий, кволий і неймовірно смердючий, але на диво спокійний, — відразу пішов у свою кімнату й ліг спати. Ханна, яка дивилася на все із-за завіси, бачила за кермом офіцера Фіске. Того самого вечора, але пізніше, помите авто Мерилін тихенько опиниться на під’їзній алеї, і ключі від нього хтось акуратно покладе на водійське сидіння. «Це може зачекати», — вирішує вона. Ханна зазвичай зберігає чужі таємниці, до того ж, потрібно сказати батькові дещо важливіше.

Вона смикає його за руку, показує вгору, і Джеймс дивується з того, які дужі ці маленькі руки.

— Дивися.

Спочатку він в обіймах полегкості, зі своєю звичкою ігнорувати наймолодшу, нічого не бачить. «Ще не пізно, — думає він, коли дивиться на стелю, чисту й світлу, як новий аркуш паперу у світлі пообіднього сонця. — Це ще не кінець».

— Дивися, — наполягає Ханна і силоміць руками повертає йому голову. Ніколи не насмілювалася так вимагати, і вражений Джеймс уважно придивляється та нарешті помічає: білий відбиток ноги на світлому тлі, ніби хтось спочатку вступив у фарбу, а потім став на стелю й залишив один ледь помітний, але ідеальний відбиток. Він ніколи раніше його не помічав. Ханна ловить його погляд — вираз її обличчя серйозний і гордий, ніби вона відкрила нову планету. Справді, відбиток ноги на стелі — якась маячня. Незрозуміло, безглуздо, просто магія.

Ханна хихотить, і для Джейса цей сміх звучить, мов дзвіночок. Чудове звучання. Він теж сміється, вперше за багато тижнів, і Ханна з неочікуваною сміливістю тулиться до батька. Йому здається знайомим відчуття того, як вона розчиняється в ньому. Це нагадує дещо забуте.

— Ти знаєш, як ми інколи гралися з твоєю сестрою? — повільно вимовляє він. — Коли вона була маленька, дуже маленька, менша навіть за тебе. Знаєш, що я робив? — Джеймс дозволяє Ханні вилізти йому на спину. Тоді підводиться і повертається то в один, то в другий бік, відчуває, як тисне на нього її вага. — Де Лідія? — каже він. — Де Лідія?

Він повторював це знову й знову, а вона ховала обличчя в його волоссі й хихотіла. Джеймс відчував на потилиці й на вухах її гаряче дихання. Він ходив вітальнею, заглядав за меб­лі й за двері.

— Я чую її, — казав він. — Я бачу її ніжки.

Він тримав її за кісточки, міцно стискав її ноги руками.

— Де ж вона? Де Лідія? Де ж вона може бути?

Джеймс крутив головою, і дівчинка з вереском відхилялася, а він удавав, ніби не помічає її волосся, спущеного йому на плечі.

— Ось де вона! Ось де Лідія!

Він крутився швидше й швидше, Лідія чіплялася за нього дедалі міцніше, поки він не падав на килим і вона з реготом не скочувалася з його спини. Вона ніколи від цього не втомлювалася. Знайдена, загублена й знову знайдена, знову загублена та непомітна, якщо дивитися прямо, притиснута до його спини, з ніжками, які він стискає в долонях. Як зробити щось дорогоцінним? Загубити, а потім знайти. Щоразу тоді він вдавав, нібито загубив її. Джеймс опускається на килим, у голові паморочиться від втрати.

А тоді він відчуває, як його шию обхопили маленькі руки, відчуває вагу маленького тіла.

— Татку? — шепоче Ханна. — А ти зробиш так знову? — І Джеймс підводиться, знову стає на коліна.

Ще треба так багато зробити, так багато залагодити. Але зараз він думає лише про свою доньку, яка тут, у нього в руках. Він забув, як це — отак тримати дитину, тримати кого завгодно. Як вага того, кого тримаєш, зливається з твоєю, як інша людина інстинктивно чіпляється за тебе. Як вона тобі довіряє.

Збігає ще чимало часу, перш ніж він нарешті відпускає дитину.

Коли Мерилін прокидається і спускається вниз, денне світло вже пригасає. І ось що вона бачить у світлі лампи: чоловік гойдає їхню меншеньку, й вираз на його обличчі спокійний і ніжний.

— Ти вдома, — каже Мерилін.

Усі вони знають, що це запитання.

— Я вдома, — озивається Джеймс, і Ханна підводиться та навшпиньки йде до дверей. Вона відчуває, що все балансує на межі, не розуміє, чому, але боїться зруйнувати цю прекрасну, чутливу рівновагу. Звикла до того, що її не помічають, вона обережно наближається до матері, готуючись непомітно вислизнути. Та Мерилін ніжно торкається її плеча, й здивована дівчинка спотикається на рівному.

— Усе гаразд, — каже Мерилін. — Нам із твоїм татом просто треба поговорити.

Тоді — й Ханну охоплює захват — мама цілує її в проділ і каже:

— Побачимося вранці.

Посеред сходів Ханна зупиняється. Знизу чути тихе бурмотіння, але цього разу вона не спускається, щоб послухати. «Побачимося вранці», — сказала мама, і дівчинка має це за обіцянку. Вона навшпиньки скрадається коридором — повз Натову кімнату, де її брат не бачить снів за зачиненими дверима, й рештки віскі повільно випаровуються йому з пор; повз Лідіїну кімнату, котра в темряві така самісінька, ніби нічого не змінилося. Зараз усі страшні зміни не такі помітні. Газон за вікном ще тільки почав перетворюватися із чорнильно-синього на чорний. Її годинник світиться в темряві, показує восьму, але здається, що вже пізніше, що вже північ, і пітьма тиха й важка, наче пухова ковдра. Ханна огортається цим відчуттям. Звідси їй не чути, як розмовляють батьки. Але досить і того, що дівчинка знає: вони там.

На першому поверсі Мерилін зволікає, стоїть на порозі, тримається однією рукою за одвірок. Джеймс намагається проковтнути щось тверде й гостре; воно, мов риб’яча кістка, застрягло в горлянці. Колись він міг зчитувати настрій дружини навіть зі спини. За нахилом її плечей, за тим, як вона переступала з лівої ноги на праву, міг здогадатися, про що думає Мерилін. Але минуло забагато часу відтоді, як він так уважно дивився на неї. І тепер, навіть коли Джеймс дивиться прямо на дружину, він бачить лише дрібні зморшки в кутиках її очей, маленькі складки там, де блузка зім’ялась, а потім розправилася.

— Я думала, ти пішов, — нарешті вимовляє вона.

Коли голос Джеймса пробивається крізь колючу грудку в горлі, він тоншає, виходить мовби з подряпаної платівки.

— Я думав, ти пішла.

І на ту мить це все, що їм потрібно сказати. Інше вони більше не обговорюватимуть: Джеймс ніколи не озветься до Луїзи й соромитиметься цього все своє життя. Пізніше вони повільно складуть докупи все, чого ніколи одне одному не казали. Він покаже звіт про розтин; вона покладе йому до рук материну кулінарну книгу. Джеймс ще довго не зможе розмовляти із сином без жорсткості в голосі; мине багато часу, поки Нат перестане смикатися від батькового звертання. Реш­ту цього літа й ще багато років по тому, вони намагатимуться намацувати правильні слова: для Ната, для Ханни, одне для одного. Їм так багато потрібно сказати.

У цій короткій тиші щось торкається Джеймсової руки, так легенько, що він майже цього не відчуває. «Метелик, — думає він. — Рукав його сорочки». Але коли він опускає очі, то бачить,