Селеста Інг - Несказане

що це ледь зігнуті пальці Мерилін доторкнулися до його пальців. Він майже забув, як це — торкатися до неї. Бути пробаченим хоча б настільки. Він нахиляє голову та кладе її на руку дружині, переповнений відчуттям вдячності за те, що в нього є ще один день.

У ліжку вони торкаються одне одного ніжно, мовби вперше разом: його рука обережно ковзає по її спині, її пальці обережні й неквапливі, коли вона розстібає ґудзики на його сорочці. Їхні тіла постарішали; він відчуває, як провисають його плечі, помічає сріблясті шрамики, що залишилися після пологів ледь нижче її талії. У темряві вони обережні одне з одним, ніби відчувають, наскільки обоє крихкі, немов бояться зламатися.

Уночі Мерилін прокидається і відчуває поряд чоловікове теп­ло, його приємний запах, наче від скибочки підсмаженого хліба: м’який, природний, гіркувато-солодкий. Як чудово було б залишатися біля нього; згорнутися, відчувати, як підіймаються й опускаються його груди так близько, ніби то її власне дихання. Однак зараз вона повинна зробити дещо інше.

Біля дверей Лідіїної кімнати Мерилін зупиняється. Рука завмерла на ручці дверей, голова прихилена до одвірка. Пригадує той останній спільний вечір: у склянці води, яку тримала Лідія, грали відблиски світла. Мати через стіл глянула на дочку й усміхнулася. Малювала собі майбутнє Лідії, була спов­нена впевненості — й ніколи навіть на мить не могла припустити, що цього може не статися. Що вона здатна в чомусь помилятися.

Той вечір, та впевненість тепер здаються давніми, ніби щось із відстані років здрібніле й незначне. Таке, що вона знала до того, як народила дітей, і раніше, до одруження, коли ще сама була дитиною. Вона розуміє. Нема іншого шляху, крім того, яким ідеш уперед. Проте якась її частина прагне на секунду повернутися назад — не для того, щоб щось змінити, навіть не для того, щоб поговорити з Лідією, не для того, щоб взагалі щось їй сказати. Просто відчинити двері й побачити, як її дочка спить там. Хоча б іще один-єдиний раз. І знати, що все гаразд.

І коли вона відчиняє нарешті ці двері, то бачить. Її дочка там, на ліжку, одне довге пасмо розсипалося подушкою. Якщо придивитися, можна побачити, як від її подиху підіймається й опускається квітчаста ковдра. Мерилін знає, що їй подаровано це видіння, й намагається не кліпати, щоб увібрати в себе цю мить, останню прекрасну картину спокійного сну її дочки.

Одного дня, коли вона буде готова, то зніме штори, забере із шафи одяг, складе в купу книжки, розкидані по підлозі, спакує та прибере все з тієї кімнати. Випере постіль, відчинить шухляди столу, спорожнить кишені джинсів Лідії. Коли це робитиме, то знайде лише фрагменти життя своєї дочки: монети, не відправлені листівки, вирвані із журналів сторінки. Вона зупиниться, коли дістане м’ятну жуйку, досі загорнуту в целофан, і думатиме, чи було це важливим, чи значило щось для Лідії, чи забулось, як дрібниця. Мати знає, що не знайде відповідей. Зараз вона дивиться на дівчинку в ліжку, й очі в неї повні сліз. Досить.

Коли Ханна зі сходом сонця спускається на перший поверх, вона ретельно перевіряє: два авто на під’їзній алеї. Два брелки з ключами на столику в коридорі. П’ять пар взуття — одна Лідіїна — біля дверей. Хоча останнє й викликає гострий біль між ключицями, решта підрахунків заспокоює. Тепер, коли дівчинка дивиться у вікно, що виходить на вулицю, їй видно, як відчиняються двері у Вольфів і з’являються Джек та його пес. Нічого не буде, як раніше; вона це знає. Але те, що Джек із собакою прямують до озера, теж заспокоює. Неначе все у всесвіті поволі повертається до норми.

Однак Нат у себе нагорі бачить із вікна цілком протилежну картину. Він прокинувся від глибокого хмільного сну, віскі вже вийшов з нього, і все здається новим: обриси меблів, сонячні зайчики на килимі, власні руки перед обличчям. Навіть біль у животі — він нічого не їв зі вчорашнього сніданку, тієї їжі, як і віскі, вже давно немає. Усе здається яскравим, чистим і гострим. Але тепер він помічає з іншого боку галявини те, чого так довго щодня вичікував. Джек.

Він не дбає про перевдягання, не хапає ключів, узагалі не думає. Просто натягує свої тенісні туфлі й летить сходами вниз. Всесвіт дав йому шанс, і Нат не хоче його втрачати. Коли він смикає вхідні двері, Ханна в коридорі здається просто розмитою цяткою. Вона теж не думає про те, що треба взутися. Босоніж кидається за ним, і асфальт під її ногами вологий та прохолодний.

— Нате, — гукає вона. — Нате, це не його провина!

Нат не зупиняється. Він не біжить, просто нервово крокує до рогу, за яким щойно зник Джек. Вигляд у нього, як у ковбоя з батькових фільмів. Він, цілеспрямований, зі стиснутими щелепами, непохитний, простує серединою безлюдної вулиці.

— Нате! — Ханна хапає його за руку, але брат не зупиняється, і дівчинка біжить, щоб встигати за ним. Вони вже на розі, й обоє одночасно помічають Джека: він сидить на пірсі, обхопив руками коліна, собака лежить біля нього. Нат зупиняється, щоб пропустити авто, й Ханна сильно смикає його за руку.

— Будь ласка, — просить вона. — Будь ласка!

Авто проїздить, і Нат вагається. Але він надто довго чекав на відповідь. Зараз або ніколи, думає він, висмикує руку й перетинає вулицю.

Якщо Джек і чує, що вони йдуть, то не виказує цього. Непорушно дивиться на воду, поки Нат не зупиняється просто над ним.

— Думав, я тебе не побачу? — вигукує Нат.

Джек не відповідає. Повільно встає і повертається обличчям до Ната, його руки в задніх кишенях джинсів. Так, наче він і не думає битися, думає Нат.

— Ти не можеш ховатися вічно.

— Я знаю, — каже Джек.

Собака біля його ніг низько протяжно скиглить.

— Нате, — шепоче Ханна. — Ходімо додому. Будь ласка!

Нат її не помічає.

— Я сподіваюся, ти подумав про те, як тобі шкода, — каже він.

— Мені дуже шкода, — відповідає Джек. — Я про те, що сталося з Лідією. — Його голос ледь здригається. — І про все інше.

Джеків пес відступає назад і тулиться Ханні до ніг. Вона певна: зараз Нат розтисне кулаки, повернеться, дасть Джекові спокій та піде геть. Але вона помиляється. На секунду він ніяковіє, але ця ніяковість лише дужче розпалює його.

— Ти думаєш, це щось змінить? Не змінить. — Кісточки на його кулаках уже побіліли. — Скажи мені правду. Зараз. Я хочу знати. Що сталося між вами двома. Чому вона пішла до озера тієї ночі.

Джек хитає головою, ніби не розуміє запитання.

— Я думав, Лідія тобі сказала... — його рука смикається, мовби він хоче взяти Ната за плече або за руку. — Я мав сам тобі розповісти, — вимовляє він. — Я мав сказати тобі, вже давно...

Нат підходить на півкроку ближче. Він тепер так близько, так близько до того, щоб усе зрозуміти. У нього навіть паморочиться в голові.

— Що? — він майже шепоче, Ханна ледве чує. — Що це твоя провина?

За мить до того, як Джек поворухнувся, вона розуміє, що зараз станеться: Натові потрібне щось для виливу гніву й власного відчуття провини, інакше він