Деніел Кіз - П'ята Саллі

— Я не боюся померти.

— Але ти не помреш. Вони помістять тебе в гамівну сорочку та запроторять кудись далеко, тож свободи не буде ні для кого. І все, що ти зможеш зробити зі своїми ненавистю та злобою, — це битися своєю нечутливою головою об гумові стіни.

Це її зачепило. Джинкс уявляла собі те, що я говорила, але це тільки більше її розізлило, тож вона відгородилася від мене та щосили натиснула на газ. Я подумала, що зараз вона точно нас знищить. Але цього не сталося. Джинкс збіса гарно вміла водити машину.

— Чому ти так ненавидиш чоловіків? — спитала я її.

— Бо вони порушують обіцянки.

— Це ти про кого?

Я знала, кого вона мала на увазі, але подумала, якщо підтримуватиму з нею розмову, то можу заскочити її зненацька та вийти назовні.

— Ларрі.

— Він був чоловіком Саллі, не твоїм.

— Можливо.

— То що ти хочеш цим сказати?

— Він благав Саллі відшмагати його, але вона не могла цього зробити.

— А, ти про це… Я не звертала уваги. Мене не надто цікавлять різні сексуальні витівки.

— Що ж, ми з ним чудово поладнали. Тоді я відчувала щось бодай трішки схоже на любов до чоловіка, і він говорив, що ніколи не захоче іншої. Це мені він подарував ту срібну брошку в формі летючої рибки.

— То й що?

— Я дізналася, що він залицявся до іншої жінки. — Вона проїхала на червоне.

— Яка різниця, Господи. Він зрадив Саллі, не тебе. Він не міг знати, що то була ти. Він просто не міг зрозуміти, що означали ті зміни настрою.

— Я думала, ми з ним друзі, приятелі. А тоді дізналася про Беллу, що вона виходила та спала з ним, й насправді він піклувався про неї, а не про мене. І це було боляче. Дуже боляче.

— Ти не відчуваєш болю.

— Ти мелеш дурниці, Деррі. Я, можливо, не відчуваю фізичного болю, але серце у мене болить за десятьох. Я страждаю від таких мук, що єдине чого хочу — це завдавати болю іншим. Коли він затіяв той обмін дружинами, у мене боліло так, що це просто не можливо собі уявити.

Звісно, Джинкс мала рацію. Я усвідомлювала, як вона постійно страждала. Не пам’ятаю, щоб хоч раз за весь час, що я її знаю, вона була щасливою. Це просто несправедливо, що мені в житті випадає так багато щастя та веселощів, а вона повинна існувати з такими стражданнями. Джинкс зупинилася на наступному світлофорі, одна нога на гальмівній педалі, друга — на газі. Коли загорілося зелене світло, машина завищала та рвонула вперед.

— Мені шкода, Джинкс. Якби я могла, я б час від часу мінялася з тобою місцями та віддавала частину свого щастя.

— Ой, заткнися. Ти така добродушна, що мене геть ригати тягне.

— Добре, але ти не така вже й погана, як усі кажуть. Ти робиш все це, бо сама страждаєш. Але, скривдивши Роджера, ти не зупиниш ці страждання.

— Можливо, зупиню. Якщо він помре, Саллі знову розщепиться, Нола з Беллою виберуться, і все стане так, як і було.

— Немає більше Ноли та Белли. Я шукала їх і не знайшла, повір мені — вони зникли.

— Куди ж вони могли подітися?

— Мені хочеться вірити, що вони потрапили на веселку, — сказала я.

— Га?

— Ти ніколи не бачила Джуді Гарленд із «Чарівника країни Оз»? Я завжди хотіла туди потрапити, кудись над веселкою, де хтось міг би нам допомогти та дати те, чого нам не вистачає. У моїх мріях я бачу себе на її місці, та замість собаки я отримала кота й свої багряні черевички, і ми всі вп’ятьох прямуємо кудись понад веселкою.

— Господи, — промовила вона. — Ти таки дурнувата.

— Мені просто хочеться думати, що одного дня я стану справжньою людиною, матиму кого любити і про кого піклуватись. Я досі замислююся над тим… що ж трапилося з Сіндереллою?

— Вона здохла, ти сама це знаєш, — відрізала Джинкс.

— Коти мають дев’ять життів.

— Вона здохла й згнила.

— У неї залишилось ще вісім життів. Одного дня я її знайду.

Деякий час ми їхали в тиші. Джинкс думала про пістолет, а я все намагалася вигадати спосіб, як не дати їй вбити Роджера.

— Я сподіваюся, ти не збираєшся відкопувати пістолет у гарній новій сукні Саллі, — сказала я. — Наполягаю на тому, щоб ти була обережна й не замастила її.

– Іди до біса! — Вона покинула машину за квартал від квартири та попрямувала просто за пістолетом.

Була п’ята ранку.

Пістолет лежав на місці. Ніхто його не знайшов. Я проклинала себе за те, що раніше не викопала та не позбулася його. Я мусила щось вигадати.

— Не хочу, щоб ти забруднила сукню Саллі, — попросила я.

— Залиш мене в спокої! — закричала Джинкс та витерла брудні руки об сукню. — Отак. Тепер її срана сукня брудна. Якщо хоч словом про це ще заїкнешся, я порву її на шматочки.

Я відчула полегшення. Тепер Джинкс доведеться повернутися в квартиру та переодягнутися. Коли ми зайшли до помешкання, я запропонувала випити, але вона відмовилася. Вона просто сіла та дивилася крізь вікно, чекаючи на світанок. Схід сонця був надзвичайно красивим. О сьомій тридцять вона підвелася, щоб переодягнутися. Я була впевнена, що вона вдягне свій улюблений чорний костюм. Так вона й зробила. І срібну брошку-летючу рибку. Принаймні тепер Меґґі та Роджер здогадаються, що то не я чи Саллі.

Джинкс спочатку збиралася взяти крадену машину, та потім зрозуміла, що поліція може її вже шукати, тому вирішила поїхати на таксі. Тепер я сиділа тихо, сподіваючись, що вона про мене забуде, й, можливо, мені пощастить заскочити її зненацька. Я знову й знову намагалася вийти, але вона так заповнила простір ненавистю, що пробитися було неможливо.

Я б могла попередити Роджера, якби дісталася до телефону. Та вона не збиралася дозволити мені застерегти його.

Якщо вона вб’є Роджера, Саллі розділиться, й Нола вб’є себе. Я збиралася сказати це Джинкс, але це б її не зупинило. Їй було наплювати, житиме вона або помре. Що ж, якщо загине Роджер, мені теж буде однаково. Це буде кінцем для нас п’ятьох. Це моя провина. Якби я не вилізла на вечірці, Джинкс не вдалося б вибратися.

Вона проїхала ліфтом до його кабінету й сказала Меґґі, що прийшла на свій сеанс о дев’ятій. Я побачила за стривоженим обличчям Меґґі, що вона здогадалася, перед нею — Джинкс.