Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Мені вже паморочилося в голові – чи то від втоми, чи від голоду, чи від страху. Почалися видіння. На нашому столі, на білому обрусі стояли тарелі й баняки з різними стравами, пахло свіжими пампухами й кутею, чулася весела розмова. Це привиди нашої родини стали заходити до хати і сідати за стіл. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони говорили, сміялися, їли. Чогось завше так було, що на Святвечір уся родина збиралася саме в нас. От і цього року прийшли.

Відразу поруч Івана сидів його брат Микола. Він був добрий майстер, мав золоті руки. Приходив до нас у гості завше сам, або з дітьми, бо його Ядвіга відчувала до нас давню ворожнечу. Сам же Микола згинув на самому початку війни у війську польському. Далі сиділи всі двоюрідні: он Степан, Павло, Антон, котрих забрали совєти на фронт і вони засіяли своїми кістьми всю Європу. Там Петро з жінкою, котрих вивезли у Сибір і вони там позамерзали дорогою, он сестра Катерина, яку забрали до Німеччини і вона там надірвалася, далі Софійка, ще геть мале дівчисько. Вона жила у Городку, хата їхня згоріла, коли ковпаківці підірвали ешелон з бендзиною. Софійка згинула у тому вогні. Прийшли також куми – Левко і Ганна, синочок їхній Дмитрик. Левкове тіло знайшли у тюрмі на Лонцького, Ганну разом з малим забили чи то німці, чи польські поліцаї. Привиди приходили ще і ще – всіх і не згадаєш, усі розсідалися за нашим столом. Усіх їх вже нема – війна забрала. Проклята війна, яку почали зажерливі ідіоти заради проклятих своїх амбіцій. Я мимоволі стала молитися за душі загиблих, розтерзаних, розстріляних, спалених родичів своїх, вони ж тим часом їли за моїм столом. Наситившись, душі повставали і, дякуючи, поволі пішли з хати. Я лишилася сама, все ще продовжуючи молитися.

Івасик мирно спав. Місяць світитив крізь фіранку. Надворі загавкав наш пес – вернувся-таки. За шибкою зарипів сніг – хтось наближався до хати. Чути голоси. Раптом щось блиснуло і полетіло у бік нашої стріхи.

– Івасю! – крикнула я і тут же кинулася до своєї дитини. Він миттєво пробудився, я схопила його на руки і пригорнула до себе.

А за вікном уже затарахкотіли постріли, почулися вубухи гранат, зчинився неймовірний ґвалт і лемент. Швидко вдягнувшись у те, що потрапило під руку, ми з Івасиком вискочили з хати. Та лише перескочили поріг, як перед собою, за хвірткою, побачили облавників. Чекісти повернулися до нас і тут же навели свої автомати.

– Падай!

Ми з Івасиком упали просто у сніг, а кулі так і просвистіли над нашими головами.

– Івасю! Ти цілий? – прошепотіла я.

Син ствердно кивнув головою – вже добре. Чекісти пішли далі, поливаючи село градом куль, ми полізли снігом у город, далі ж побігли геть від тих вибухів і пострілів. Хата наша займалася вогнем усе сильніше й сильніше.

Тікали ми не самі: селяни виривалися з того вогняного пекла. Там, за спиною, і далі чулися постріли, вибухи, крики, рев на смерть переляканої худоби. Я бачила, як дехто з господарів намагався рятувати ту худобу, пробували гасити полум’я, однак кулемети енкаведистів тут же косили тих людей, заливаючи біленький різдвяний сніг червоною кров’ю. А ще я чула вереск людей, котрі так і не змогли вибратися із палаючих хат.

– Микито! Микито! Схаменися!!! – кричав старий Журавель до того, хто керував усім цим. Однак Хрущов старого не почув. Не схаменувся.

Тим часом декому з людей вдалося вирватися з села. Однак – недалеко: воно було оточене. Із темряви вискочили енкаведисти і дали постріл вгору. Ми впали. Завмерли.

– Лєжать! – скомандував офіцер.

– Ой, мамцю!

– Не стріляй! – кричали налякані жінки, лежачи на снігу босоніж у самих сорочках та притискаючи голови руками.

– Молчать! Тварі бандеровскіє!

Мені цей голос видався знайомий. Я наважилася трохи підвести голову і поглянула на офіцера, що лишився нас охороняти. Спочатку, у світлі заграви, він мені скидався на яничарського агу – такий же безжалісний. Та я стала приглядатися ліпше: це не був турок, а таки свій! Було у нім щось рідне, хоча й давно забуте, з’яничарине! Так, це він – Східняк.

– Ти ж ніби був танкістом! Твоя славна тридцятьчетвірка мала б зараз під Берліном стояли.

Він поглянув на мене, впізнав.

– Мене поранили. Потім сюди перевели.

Він сплюнув крізь зуби, тоді додав:

– Замість того щоб дім відбудувати, хазяйство на ноги поставити, я товчуся тут по лісах і горах, ковінька його перековінька, за тими фашистськими недобитками!

– Чого ж тоді не йдете всі додому? Чого просто не запакуєте свої манатки на машини і не заберетеся до дідчої мами із мого краю? Хіба ж то ваші ліси і гори, що ви по них товчетеся?

Не боячись, я підвелася з землі і сіла. Він поглянув на мене презирливо.

– А-а, ти також із тих – націоналістів! Ненавиджу бандерівців!

– А я тебе ненавиджу. Диви, що ти зробив з моїм селом!

Тим часом Малий Любінь розгорався все більше.

– Це – фашистське кубло! Бандерівське! – Східняк нервував усе більше.

Я поглянула на крайній дім, палаючий дах якого щойно рухнув на землю.

– Бачиш оту хату? Звідти двоє рідних братів пішли до Червоної армії і зараз, доки ви палите живцем їхню матір, що не може встати з ліжка, вони захищають Родіну від фашизму.

– Брешеш.

– Звісно, брешу. Ми тут усі – фашисти! Поглянь! – Я показала на дітей і жінок, що продовжували лежати у снігу, закривши голови руками. – Усі ми носимо свастики, замість «Кобзаря» читаємо «Майн кампф», а з дупи нам ростуть хвости.

Він не хотів мене слухати.

– Перестань! Чого ви взялися за зброю, чого спокійно сидіти не можете?

Я посміхнулася.

– А ви чого не сиділи, коли німець прийшов до вашого дому? Чого це взялися за зброю і почали стріляти? Хіба ж ваша кров не так лилася по снігу, як зараз наша ллється? Хіба ж мороз не так само щипав вас, коли фашисти виводили ваших жінок на сніг босоніж? Чи, може, ваші хати не так горіли, як зараз наші?

Він помовчав, тоді лише мовив:

– Ви – приречені.

– За нами – правда. Ми – чисті перед Богом! Скажи, ти ще віриш у Бога, Східняче!

– Замовкни! – рявкнув мій співбесідник. – Кажи, чого ти хочеш.

– Відпусти нас. Ти ж бачиш, що тут немає ні фашистів, ні ворогів радянської влади.

Східняк знову мить подумав, тоді сказав: