Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

Однак шукати мені не довелося – вони самі прийшли. Повстанці вдерлися у містечко і напали на наш відділок![15] Це було блискавично і несподівано. Під моїм командуванням були бойові офіцери і досвідчені солдати, тож нам вдалося зайняти оборону в будівлі. Довгих дві години тривав цей бій. Вони не відступали, а підходили все ближче. Я смалив тоді зі свого автомата крізь розбите вікно і думав про те, чому мої професійні бійці не можуть дати раду із цими селянами, шевцями, кравцями і студентами.

Тим часом, опинившись на вигідній позиції, по моєму вікні «запрацював» кулемет, притискаючи мене до підлоги. Під його прикриттям вискочив якийсь пацан, пробіг кілька кроків і, у падінні, кинув гранату. Фак! Вона залетіла у моє вікно, гримнула об підлогу, покотилася, закрутилася, а тоді – рвонула.

Я відключився, однак ненадовго – демона не так легко позбутися. Коли я розплющив очі, то першим побачив, як горять мої «діла». Насилу виглянув через вікно: повстанці вже розбили тюремні двері, випустили в’язнів і тепер відходили із міста, відстрілюючись від моїх бійців.

– Що ж я тепер начальству скажу, мать вашу, – прохрипів я невідомо до кого і знову знепритомнів.

Мене трохи підлатали у госпіталі, і я знову повернувся до моїх обов’язків. Знову взявся за обшуки, допити, облави. Упівці мстили. Ми могли контролювати територію лише біля великих доріг і крупних населених пунктів. У села заходити боялися. Коли ж збиралися великою силою, то по окрузі тут же били дзвони – і люди ховалися по лісах…

Тоді ми стали діяти хитро: перевдягатися у бандерівців. Одного разу зайшли отак у село, повдягавши вишиванки та співаючи «Ще не вмерла». Серед нас було багато завербованих місцевих, тому їхня говірка не викликала жодної підозри. Сільські дівчата забули настанову станичного, а він же їх попереджав: «Хто приходить з наших, має назвати гасло». Сердешні кинулися по хатах, аби назбирати нам харчів на дорогу, адже «ми три дні не їли, лиш холодну воду пили». Я бачив, як люди щиро давали усе, що могли, останнім ділилися. Вони вірили, сподівалися, любили. Ми ж тільки посміхалися.

Під вечір, забравши приготоване, пішли. Та не встигли в лісі добре сховатися, як село оточили енкаведисти. Не вирвався ніхто. Найперше взялися за дівчат, що збирали продукти: їх зґвалтували в особливо жорстокий спосіб. Хто чинив опір – розстріляли, інших погнали у неволю. Село – спалили.

Цього разу я був собою задоволений. Нічого не боявся: нас ішло десь біля 150 чоловік. Був одягнений уже не у бандерівські лахи, а у свою форму. Ми їхали собі на підводі, навантаженій награбованим. І таких фір було чимало. Та найцінніше – полонені.

Рухалися саме переліском по ґрунтовій дорозі. Погода була гарна, досить тепла, як на осінню пору. Щоправда, пташки уже не співали, зате пахло грибами. Ліс не спав: дихав, шепотів іще зеленими листочками.

Раптом тричі каркнув ворон. Спочатку я тому уваги не приділив: думав, знайшов горіх – то й каркає. А дарма. Зненацька бахнув постріл. Лейтинантику, що сидів поруч зі мною, знесло шапку, а разом з нею і півголови. Коні тут же сполохалися і рвонули вбік, рвучи упряж та перевертаючи підводу: я полетів шкереберть. Тут же озвався кулемет, косячи наших бійців. Полонені кинулися врозтіч.

Доки я розібрався, що до чого, половини мого особового складу вже не було серед живих. Ліс раптом ожив вогняною круговертю, стало жарко. Запахла земля, розірвана гранатними вибухами, засвистіли кулі над самою головою. Треба сяк-так приготуватися до оборони, тому ми стали відстрілюватися з-за підвод. Шкода, що люди повтікали – могли б послужити живим щитом. Ех, пізно здогадався! А що тепер? Позиції у нас були вкрай невигідні: в низовині, так що бандерівці лускали нас зверху одного за одним.

– Відходимо! – крикнув хтось, однак було надто пізно: нас оточили. Полетіли гранати…

…Я лежав контужений. Постріли припинилися. Чорними тінями з лісу вискочили повстанці, забрали свою військову здобич і знову зникли в лісі, крикнувши на прощання, що аж луна пішла лісом: «Слава Україні! Героям слава!».

«Що це було?» – спитаєте ви мене. А я відповім: це, мля, класична засада! Отак вони воювали, єді їхню мать! Недаремно ж тактику українських партизанів вивчало потім стільки армій світу, готуючи своїх диверсантів!

Тим часом я втрачав свідомість для того, аби знову прочуняти у госпіталі.

Так я провалявся, аж доки настав новий, 1945 рік. Москва вимагала від нас результатів роботи по націоналістах, Люцифер також тиснув зі свого боку, тож треба було вживати більш кардинальних заходів. Сюди прибув сам Хрущов, аби особисто очолити операцію «Червона мітла». Місцевому керівництву НКВД потрібно було одним пострілом убити відразу трьох зайців: звітувати Сталіну про конкретну виконану роботу, знищити села, що підтримували УПА і тим самим позбавити повстанців матеріальної бази, а також залякати інших. Та був і ще один конкретний розрахунок: не можучи розгромити повстанців у горах та лісах, їх необхідно виманити звідти на рівнинну місцевість, у 30 – 40-кілометрову зону на південний захід від Львова, в район Городка. Дізнавшись про акцію НКВД, вони як народні герої просто змушені будуть повилазити зі своїх нір. Час проведення операції призначили на сам Святвечір…

Розділ 57

Марія

У нашій хаті ще ніколи не було так зимно, сумно і страшно. А ще – темно. У мене більше не було де дістати дров, продуктів та гасу до лампи. Івасик спав у колисці, посміхався, видно, ангелики йому продовжували снитися, хоча, кажуть, голодним дітям сняться цигани. Я навіть не лягала – і так не засну. Холодне місячне світло через замерзлу шибку освітлювало край скатертини. Я сперлася об стіл – під різдвяним обрусом зашаруділо сіно. Що не кажи, а на Святвечір сіно мусить бути в хаті. Його, сіна, лишилося ще трохи у стодолі. Та й нащо воно зараз – і так совєти забрали корову. Якби наша годувальниця лишилася – ми б із синочком голоду не знали. А так… Ні корови, ні свині… Навіть наш пес кудись утік, не витримавши злої долі. Так і дременув, коли я спустила його з ланцюга, аби трохи побігав та погрівся.

У Городку, у нашу нову хату, влучив снаряд – добре, що на той час ми з Івасиком ховалися у підвалі. Відбудовувати не було за що, та й лишатися у місті ставало все більш небезпечно: нова влада дивилася