Мартін Штарк - Ти моя гра , Мартін Штарк

Я допрацювала до кінця дня, ніби нічого не сталося. Ніби я не залишила заяву на столі Савчук. Ніби мене не обговорювали весь день, крадькома кидаючи погляди.  
Коли годинник показав 18:00, я спокійно забрала свої речі, випросталася, поклавши пуховик на одну руку і вийшла в коридор. І саме в цю мить вийшов і Арсен.  
Я зупинилася на мить, зустріла його погляд—темний, спокійний, повний якогось прихованого виклику. А потім посміхнулася, на показ, зовсім не приховуючи своєї байдужості.  
— Гарного вечора, Арсене Констянтиновичу. — мої слова застигли в повітрі, і я помітила, як у нього смикнувся край губ.  
Він не відповів.  
Лише глянув на мене так, що по спині пробігла легке тремтіння.  
Я не подала виду.  
Ми зайшли в ліфт разом, разом із кількома колегами, але я відчувала його погляд. Його очі ковзали вниз, затримувалися на розстебнутій блузці, на бюстгальтері та шкірі грудей.  
Не дивилася на нього, але відчувала кожен його вдих, кожну секунду цієї мовчазної напруги.  
Раптом збоку почувся роздратований видих. Повернувши голову я зустріла киплячий погляд Маші.  
Не озброєним оком було видно, що вона злилася. Її пальці стислися в кулак, нігті впилися в її долоні. Бо вона все таки бачила, як Арсен дивиться на мене. Та і коли я вискочила з його кабінету напівоголена могло означати лише одне... І це зводило її з розуму.  
Ліфт зупинився.  
Я повільно підняла голову, зустріла пильний погляд Арсена і пішла вперед, не озираючись. Я натягнула чорний пуховик, закриваючи свою розхристану блузку.  
Холодний вітер пронизав мене, змусивши здригнутися.  
Я йшла повільно, наче не відчувала втоми, хоча насправді кожен крок давався важко.  
Автобус уже під’їжджав до зупинки, і я прискорила ходу.  
Двері зі скреготом відчинилися. Я увійшла та сіла біля вікна, дивлячись на вечірнє місто, що жило своїм життям.  
Мої думки перекручувалися, як плутані нитки. Я намагалася переконати себе, що зробила правильний вибір. Що Арсен не вартує моїх емоцій. Що мені не боляче. Але правда була іншою.  
Цей день забрав у мене більше, ніж я хотіла визнати. 
І коли я нарешті увійшла у свою квартиру, зачинила двері, коли в повітрі зависла знайома тиша, я не стрималася. Сльози вирвалися самі.  

Я опустилася на підлогу, притискаючи коліна до грудей, дозволяючи всьому, що накопичилося за день, вирватися назовні. Я знову повинна шукати роботу. Знову починати все спочатку. Я знала, що ще маю два тижні відпрацювання. Я знала, що всі ці плітки, всі ці погляди будуть супроводжувати мене в останні дні роботи. Але найгірше було зовсім не це. Я злилася на себе. Бо десь глибоко всередині все ще чекала його реакції. Чекала, що він зробить щось. Що покаже, що я не просто ще одна іграшка в його житті.  
Я приглушила ридання, стискаючи себе сильніше.  
— Дурна. Ти просто дурна.  
Мої слова розчинилися в тиші.  
Я знала, що треба підійматися, йти в душ, приводити себе в порядок. Але зараз я просто дозволила собі бути слабкою.  
Хоча б на кілька хвилин. 
______

Вранці не хотілося вставати.  
Будильник задзвенів тричі, і кожного разу я тягнула руку, щоб відкласти його ще на кілька хвилин. Хотілося заховатися під ковдрою, сховатися від поглядів колег, від погляду Арсена, від усього, що чекало на мене в офісі. Проте я знала, що змушу себе піти. Інакше це буде ще однією поразкою.  
Я зробила глибокий вдих, зібрала волосся у низький акуратний хвіст і обрала найстриманіший одяг, який змогла знайти—темно-сіра водолазка, чорні штани.  
Жодних блузок, що нагадували про вчорашнє. Жодного макіяжу, окрім легкого тону, щоб приховати сліди безсонної ночі. Я виглядала нейтрально, непомітно. Але всередині мене все ще вирувало від приниження.  
Коли я зайшла в автобус, то відчула втомлену тяжкість у тілі. Я не знала, як проведу ці два тижні відпрацювання. Не знала, чи витримаю насмішки, перешіптування. Але думати про це довше не довелося.  
Телефон у кишені задзвонив. Я здивовано поглянула на екран.  
Номер був незнайомий.  
— Алло?  
— Доброго дня, Карина. Це автошкола «Драйв-Центр». Ви залишали заявку на навчання. Хотіли б підтвердити вашу реєстрацію?  
Я на мить завмерла.  
Автошкола. Я ж сама про це думала, сама заповнювала анкету. Але після вчорашнього, це виглядало чимось віддаленим, наче з іншої реальності.  
— Так, звісно.  
— Курс розділений на дві частини — теоретичну та практичну. Заняття розпочинаються за два тижні. Ціна за повний курс — ...  
Я навіть не вслухалась у названу суму. Тільки відчувала, як моя шкіра холодіє. Сума була занадто великою. Я ж тільки що звільнилася. Я не знала, звідки візьму ці гроші. І все ж, коли жінка на іншому кінці слухавки чекала на відповідь, я чомусь сказала:  
— Так, записуйте мене.  
Що я роблю?  
Звідки братиму гроші? Але щось усередині мене підказувало—якщо я відмовлюся зараз, то відмовлюся від цього назавжди.  
Моя нова версія себе не мала боятися труднощів.  
Я знайду вихід.  
Можливо, він не буде легким. Але час покаже, як діяти далі.