Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

й зверталися один до одного, як до братів. Володарів другого ряду, виключених з клубу великої влади, вони називали "слугами", але щодо рангу можна було передомовлятися. Наприклад, Ахіява (імовірно, грецька держава) була потужною силою на кордоні. В архіві Амарни листів з Ахіяви немає, але коли король хетів у договорі тринадцятого сторіччя перелічує "королів, рівних мені за рангом"[100], він називає "короля Єгипту, короля Бабилону, короля Асирії та короля Ахіяви". Проте, добре подумавши, Ахіяву він зі списку викреслює.

Що більше "брати" мали до діла один з одним, то жорсткішим ставало їхнє братнє суперництво. Вторгнення гіксосів у вісімнадцятому сторіччі до н. е. травмувало єгипетську еліту, розхитало їхнє відчуття, що непрохідні пустелі захищали їх від нападів. Налаштовані відвернути будь-що подібне, вони перетворили свою доволі ненадійну міліцію на постійну армію з кар'єрними офіцерами та новітнім колісничним військом. До 1500 року до н. е. вони просунулися узбережжям Середземного моря до Сирії, набудувавши по дорозі фортів.

Близько 1400 років до н. е. почалася стародавня гонитва озброєнь і ті, хто відстав, мали чималі проблеми. Між 1350 та 1320 роками до н. е. хети та асирійці проковтнули Мітані. Асирія втрутилася у вавилонську громадянську війну, а близько 1300 року до н. е. хети зруйнували Арцаву, ще одного сусіда. Хети та єгипетські королі вели смертельну холодну війну, зі шпигунами та таємними операціями, за контроль над сирійськими містами-державами. 1274 року до н. е. війна перетворилася на гарячу, й біля Кадеша зійшлися найбільші армії світу, десь тридцять тисяч піших вояків та п'ять тисяч колісниць з кожного боку. Рамзес II, єгипетський фараон, явно потрапив у пастку. Позаяк він був богом, це, звичайно, не становило проблеми, і в оповіді, виставленій у щонайменше сімох храмах, Рамзес нам розповідає, що він шаленів, як Рембо:

Його Величність [Рамзес] приголомшив усі сили ворожих хетів; разом з їхніми великими провідниками та усіма братами, а також керівниками усіх країн, що прийшли з ними, їхні піші вояки та їхні колісничники попадали обличчями вниз один на одного. Його Величність повбивав їх усіх на місці; вони простяглися перед його кіньми, і Його Величність був сам, і з ним більше нікого.[101]

"Потім, — каже Рамзес, — "підлий керівник хетів" благав миру" (принаймні міг би).

Видобувати військову історію з пихатих розповідей богокоролів нелегко, але всі інші свідчення говорять, що, прямо супротивно до своїх хвастощів, Рамзес того дня ледве уникнув засідки хетів. Хети просувалися далі узбережжям до 1258 року до н. е. і зупинилися лише через те, що встряли у нові війни, з Асирією в горах південно-східної Анатолії та з грецькими авантюристами на західному березі Анатолії. Деякі історики вважають, що Гомерова Іліада, грецька епічна поема, написана п'ятьма сторіччями пізніше, віддалено відбиває війну 1220-х років до н. е., коли грецькі сили оточили Трою, васальне місто хетів, а 1225 року до н. е. далеко на південному сході ще жахливіша облога скінчилася тим, що Асирія спустошила Вавилон.

Це була немилосердна боротьба. Поразка могла означати цілковите знищення — чоловіків вбивали, жінок та дітей забирали у рабство, міста перетворювали на купи уламків та прирікали на забуття. Отже, заради перемоги жертвували усім. Постали нові мілітаризовані еліти, значно багатші за своїх попередників, їхня внутрішня ворожнеча набула нової гостроти. Королі зміцнювали свої палаци чи будували собі цілком нові міста, де нижчі верстви не порушували б їхнього спокою. Податки та вимоги примусової праці різко зросли, злітали вгору борги аристократів, що позичали гроші на розкішне життя, а селяни, аби вижити, мусили закладати свої врожаї. Королі зображували себе пастирями своїх людей, але здебільшого стригли своїх овець, замість захищати їх. Вони боролися за контроль над працею та примушували цілі народи працювати у своїх будівельних проектах. Євреї, що гарували в фараонових містах, віддалені нащадки синів Якова, що колись мігрували до Єгипту з такими високими надіями, просто найвідоміші з цього поневоленого населення.

Після 1500 років до н. е. державна влада зміцніла, західний осередок поширювався далі. Грецьку кераміку знайдено на берегах Сицилії, Сардинії та в північній Італії. Це дає підстави припустити, що інші товари, цінніші, але археологічно менш видні, також пересувалися на великі відстані. Археологи, що пірнали біля берегів Анатолії, виявили дивовижні свідчення про механіку торгівлі. Наприклад, на кораблі, що розбився біля Улубуруну близько 1326 року до н. е., було міді та цини досить, щоб зробити десять тонн бронзи, а ще чорне дерево та слонова кістка з тропічної Африки, кедри з Лівану, скло з Сирії та зброя з Греції та території теперішнього Ізраїлю. Якщо стисло, команда корабля, так само строката, як вантаж, збирала, мабуть, потроху будь-чого, що могло дати зиск, по кілька виробів у кожному порту на своєму шляху.

Береги Середземного моря також опинилися в осередку. Багаті могили, що містять бронзову зброю, наводять на думку, що сільські ватажки на Сардинії та Сицилії перетворилися на королів, а з текстів дізнаємося, що молоді чоловіки з цих островів полишали свої села й шукали долі як найманці у війнах. Сардинійці діставалися Вавилона і навіть теперішнього Судану, де єгипетські армії просувалися на південь у пошуках золота, знищували по дорозі тамтешні держави й будували храми. Ще далі, у Швеції, провідників ховали з колісницями, символом найвищого статусу в осередку, та іншим привозним військовим обладунком для посмертного використання, зокрема гострими бронзовими мечами.

Коли Середземне море перетворилося на нове прикордоння, зростання суспільного розвитку знов змінило значення географії. У четвертому тисячолітті до нової ери розвиток іригації та міст зробив долини великих річок у Єгипті та Месопотамії ціннішим майном, ніж старий осередок на Горбистих Схилах, а в другому тисячолітті вибух торгівлі з віддаленими країнами зробив ще ціннішим доступ до широких водних шляхів Середземного моря. Після 1500 років до н. е. бурхливий західний осередок увійшов у нову еру поширювання.

Десять тисяч ґуо під небом

 

рхеологи часто страждають від недуги, що її я називаю єгипетськими заздрощами. Не важить, де ми копаємо чи що викопуємо, все одно завжди видається, що якби то був Єгипет, ми знайшли б щось іще краще. Тому відчуваєш певне полегшення від того, що єгипетські заздрощі зачіпають людей і в інших ділянках життя. 1995 року державний секретар Сун Цзянь, один з провідних адміністраторів у китайській науці, здійснив офіційний візит до Єгипту. Йому не надто сподобалося чути від археологів, що єгипетські старожитності давніші