Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Тріщини в повітрі.

Торрік. Кузні без вогню.

Ми вірили, що світло кузні зігріє правду. Але коли вона зникла — навіть полум’я стало холодним.»

Камінь під ногами Торріка був ще теплим — як тіло, з якого вже пішла душа.

Він стояв у кузні, де сотні років безперервно гули руни. Тут молот били об ковадло не для війни, а для ритуалу — кожен удар зберігав пам’ять роду, шепіт гір, мову древніх. Але тепер — ковадло було глухе, а вогонь залишив лише золу.

— Руна згасла, — прошепотів один із учнів. Його голос зривався, ніби слова не хотіли виходити. 

— Пан Торрік… вона просто згасла.

Торрік не відповів. Підійшов ближче. Простягнув руку — і побачив, як одна з ліній на стіні кузні, викарбувана ще його прадідом, втратила світіння. Лінія зникла. Не стерта — випала з пам’яті.

— Це не збій, — сказав він. — Це відмова.

Молот у його руці здався важчим, ніж зазвичай. Він вдарив — і ковадло не задзвеніло, а дало тріщину. Глуху. Як подих старого, що не хоче більше дихати.

Метал тріснув — не як мідь чи залізо. А як давній спогад, що більше не витримує бути правдою.

— Пан Торрік, — учень знову наблизився. — Що це означає?

Гном не одразу відповів. Він підійшов до великого вогнища, де горів вічний дар Скаланіїв... Там, де полум’я завжди здіймалося вгору, тепер лежав лише попіл. І під попелом — чорний диск.

Не артефакт, навіть не пристрій. Просто круглий, обгорілий камінь. Але серце Торріка дало тріщину водночас із ним.

— Пам’ять — єдине, що ми не мали кувати. А ми її замкнули у залізо.

— Може, ми кували не для того, щоб пам’ятати. А щоб не забути, ким хотіли здаватись.

Учень нічого не сказав. Але очі його змінилися.

Він підійшов до стіни, зняв зі стійки старий рунічний ніж — той, яким різали не для бою, а для закладення нових слів у камінь. І вирізьбив: «Світ сказав — досить. Тепер ми слухаємо.»

Мить — і він почув. Не голос. Не грім. Але стогін скелі десь глибоко внизу, ніби гора згадала, як дихати.

Реналь. Річка, що забула напрямок.

«Коли вода перестає текти вперед, ми згадуємо, ким були, перш ніж ми почали втікати від себе.»

Реналь ішов повз берег, навіть не дивлячись під ноги. Був світанок, ще сірий і мовчазний, як хід після битви. Його військо стояло десь позаду — знищене, напівживе, мов хребет без нервів. Але він ішов.

Річка мала бути там же. Вона завжди текла на схід, до селища Квера, де колись його мати продавала трави під кам’яним мостом. Але сьогодні вона текла назад.

Реналь зупинився. У грудях — не страх, а відчуття, що світ вирішив інакше.

Вода лягала на береги і повзла проти звичної течії — без бурління, без спротиву. Немов плівка спогадів, що перемоталась назад.

— Це… не може бути... — прошепотів він.

І тоді побачив себе.

На іншому березі, в тумані, стояв хлопчик — босий, із дерев’яним мечем у руці. Той, що збирав мушлі, уявляв себе лицарем і не розумів, чому дорослі бояться майбутнього. Хлопчик дивився на нього. Не моргав.

Реналь хотів підняти руку, щось сказати — але не міг. Його голос — був забутий. Не зник. Саме забутий. Як і те, ким він був до першого наказу про наступ.

Навколо з’явились інші. Ферінці. Арданці. Всі — мовчазні. І всі — дивились на воду.

Один солдат опустився навколішки, наче хотів набрати води в долоні — але та витекла крізь пальці, як пам’ять, якої не втримати.

— Ми втратили напрямок, — сказав Реналь. Його голос звучав не як наказ. Як сповідь.

Ніхто не відповів. Та всі — чули. Бо ця фраза була не до них.

І тоді річка... спинилась. Не відступила, не втекла. Вона зупинилась, як погляд матері перед смертю: не страшно, а незворотно.

Реналь опустив погляд — і вперше побачив, що світ не тікає. Він чекає.

На камені біля берега виросла квітка. Вона не мала там бути. І все ж — була.

Реналь зняв рукавицю, доторкнувся. І згадав ім’я. Дівчинка з його села. Та, що дарувала фіалки перед тим, як батько відвів його до старшого.

Її ім’я не мало жодного значення зараз. Але саме воно — зупинило його. Він не пішов далі. Просто сів. І дивився, як світ нарешті не вимагає рухатись.

Світ — не ворог. Світ просто забув, як бути добрим. Тепер він згадав.

Тарен. Меч, що кришиться

«Те, у що ти завжди вірив, було важливим. Але що, коли воно розсипається, мов пил?»

— Стояти! — крикнув Тарен, але його слова розчинились у повітрі. Ніхто не озирнувся.

Наче голос більше не мав маси. Летів — і танув, ще не долетівши до вух.

Він ішов між рядами, які ще вчора були легіонами. Сьогодні — безрух, мовчання, погляди в землю. У декого — порожні ножни. Інші тримали зброю, але так, неначе боялись її.

Один тримав меч за самий край руків’я, ніби річ, яка може його вкусити.