Деріка Лонг - Тінь серед світла, Деріка Лонг

Оксана і Мирослав сиділи в машині, що тихо котилася по порожніх вулицях міста. Їхні погляди були зосереджені, їхні серця бились у такт з ритмом руху, але на душі була важка, ніби чимось невидимим обтяжена тиша. Ця поїздка була останньою, що повинна була вирішити все. Зустріч із людьми, що мали ключ до їхнього остаточного плану, була критичною. Це було не лише питання їхньої перемоги над Соколовим — це була можливість зрештою звільнити себе від його тіні. Від того, що так довго гнобило їхні душі.

Оксана відчула, як на її плечах лягає важкість всього, що вони пережили. Мирослав сидів поруч, уважно дивлячись на неї. В її погляді було багато сумнівів, але також непохитної рішучості. Вона була готова на все, щоб завершити цю боротьбу раз і назавжди. І тепер, коли це питання було близьким до вирішення, Оксана розуміла, що неможливо йти назад. Всі ці випробування зробили їх міцнішими, але водночас ще більш вразливими.

Мирослав теж був у своїх думках. Багато разів він уявляв, як це все закінчиться, але жодного разу не зважувався на конкретні припущення. Він знав, що ніщо не дається так легко, а за перемогу доведеться платити дуже високу ціну. Він обернувся до Оксани і злегка усміхнувся, хоча в його очах було більше тривоги, ніж зазвичай.

— Ти готова? — запитав він, немов намагаючись перевірити її на останнє випробування.

Оксана подивилася йому в очі. Вона не відповідала на слова, її погляд і так говорив за все. Вона була готова. Вони обоє були готові. І, хоч у кожному з них було місце для сумнівів, вони не могли дозволити собі відступити.

— Ми це зробимо, — відповіла вона, і її голос був твердий, як камінь.

Поїздка тривала недовго, але для Оксани і Мирослава кожна хвилина здавалася цілою вічністю. Вони вже не просто двоє людей, які борються за свої життя. Вони стали однією командою, що прагне досягти одного і того ж — абсолютної перемоги над їхнім ворогом.

Нарешті, вони прибули до місця зустрічі — маленького, але дуже добре охороняємого офісу, в якому зазвичай вирішувалися всі справи Соколова. Це був останній крок, останнє зіткнення з його людьми. Вони вийшли з машини і, тримаючись один за одного, підійшли до дверей.

— Пам'ятаєш, чого ми тут? — запитав Мирослав, коли вони стояли перед великими металевими дверима. Його голос не зраджував хвилювання, але він зберігав спокій.

Оксана кивнула.

— Іти назад — не варіант, — сказала вона. — Ми не маємо іншого вибору, ніж завершити все.

Вони зайшли всередину, де їх вже чекав чоловік, який, як виявилося, володів потрібними їм контактами. Це була остання ланка у їхньому плані. Оксана і Мирослав почали розмову, яка мало чим відрізнялася від багатьох попередніх переговорів, але з однією відмінністю — цього разу вони не могли дозволити собі нічого втратити. Вони мали кожен рух, кожне слово обмірковувати, бо всілякі помилки могли коштувати їм життя.

Чоловік, що сидів за столом, був старим знайомим Мирослава, але зараз він був просто одним із тих, кого потрібно було використати для досягнення своїх цілей. Змінившись за ці роки, він був вже не таким, яким був колись. В його очах Оксана помітила певну тривогу — він також знав, що робить щось, що не має повернення.

— Я готовий вам допомогти, — сказав він, вперше вслухаючись у те, що сказав Мирослав. — Але пам’ятайте, що це не просто. Соколов — людина, що має вплив, і в його руках є все, що може затримати вас.

Мирослав відповів йому з байдужістю, хоча всередині було відчуття, що на цей раз кожне його слово буде мати більший ефект. Оксана відчувала, як її серце б’ється в такт із кожною його фразою. Тепер вони вже не могли дозволити собі сумніви.

— Ми знаємо, на що йдемо, — сказав він. — І ви також знаєте, що ми йдемо до кінця. Нам потрібна лише інформація. Як тільки ми її отримаємо, справа буде зроблена.

Чоловік нахилив голову і кинув погляд на них, ніби оцінюючи. Потім він кивнув.

— Тому що, — додав він, — якщо ви дійсно хочете побороти Соколова, вам доведеться грати за його правилами, принаймні на деякий час.

Мирослав і Оксана знову зустрілися поглядами, їхні руки стискались ще міцніше. Вони розуміли: цей момент — їхня остання можливість. Тепер не було місця для слабкості, лише для рішучості. Вони не могли собі дозволити відступити.

— Нам це потрібно, — сказала Оксана, твердо тримаючи погляд на чоловіку.

— Добре, — він кивнув і, нарешті, витягнув папери, які містили найціннішу для них інформацію.

Мирослав взяв їх, і погляд його став ще рішучішим. Всі ці роки вони могли лише мріяти про те, що скоро зможуть зупинити Соколова. Але зараз, коли вони мали можливість, він був готовий зробити все, аби його імперія маніпуляцій і злочинів зруйнувалась.

Коли вони вийшли з офісу, ніч настала, і було зрозуміло, що тепер вони наближаються до останньої битви. Їхні почуття, що виникли в цей час, не були лише результатом боротьби. Вони тепер були один для одного тим, чого не було у їхньому житті до цього моменту.

— Це лише початок, — сказав Мирослав, тримаючи її за руку, коли вони йшли до машини. — Але я відчуваю, що без тебе я не зміг би зробити цього.

Оксана подивилася йому в очі і відповіла:

— І я без тебе. Але зараз ми повинні зупинити Соколова. Він більше не може руйнувати наші життя.

Їхній шлях веде до останнього вирішального кроку. І лише разом вони мали шанс досягти мети, поклавши кінець темному світу, в який їх втягнув Соколов. Тепер вони були готові до найбільших випробувань, що чекали їх попереду.