Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

Хто мені поетично гладитиме руку? Хто мене по-дитинячому стискатиме, як сидітимем коло моря в чудову місячну ніч?..

Учувши сей жарт, Лаговський одвернувся, щоб утерти сльозу, — так йому защемили серце ті наївні Аполлонові слова, повні поблажливої прихильності до його експансивності й дивацьких жестів. Тільки ж і тут його не покинула неодв’язна думка: «Це — останні медові каплі під лушпинням висмоктаного і виплюнутого винограду!»

Попрощалися. Фелюка Шмідтів поволі попливла назад до туапсинської пристані, а пароплав поволі почав виходити з туапсинської затоки на ширше море. Професор, спершись на пароплавні поручата, жадібно стежив очима фелюку, що одвозила його дорогих Шмідтів назад до Туапсе: не попросту Шмідтів завозила вона — навіки вона завозила геть од нього те його щастя, яке було блиснуло в його житті на хвилину, — і Лаговському бажалося хоч на остатку, на прощання, ще раз досхочу надивитися на них… Та обличчя Шмідтів за далечиною, що зростала поміж фелюкою та пароплавом, робилися все невиразнішими; незабаром фелюка пристала до берега, і Шмідти загубилися з очей. Лаговському зоставалося тільки одно — дивитися прощальним оком хоч на самісіньке Туапсе, де він покинув своє недовге щастя.

Туапсе розкинулося амфітеатром у затоці; і чим далі одпливав пароплав, тим величніш виринало воно перед очима тих, хто од’їжджав на пароплаві. Лаговський сидів на чердаку осторонь од інших пасажирів, на одшибі, та й сумно глядів на панораму, що гарно виринала, а в голові поставав цілий рій відповідних спогадів.

Он, на тій велетенській сцені, що виринає перед ним усе кращ і кращ, чим далі пароплав одходить од берега, — он, на тій сцені вирізується своїми контурами церковна гора. На шпилі її — церква, а з лівого боку видко й школу, а трохи вище над школою — господу Андропулів, у якій йому довелося так багацько пережити і перечути… А он — на другому, правому боці того церковного горбика, або гори, видко пам’ятну лаву, де одбулася його знакомість і зближення із своїми молодими приятелями, що він їх тепер кида. Це ж тут, на цій-он лавці, вони серед таємничої темряви дивилися на осяйні зорі, що одбивалися в морськім глибу; це ж отут вони надслухували чарівне плюскотіння хвиль морських; це ж отут він декламував їм Гейневі вірші про зорі, що горять на небі… це ж отут вони всі разом складали були пародію на декадентські вірші — і склали цілу «амеопу без музору»… це ж отут поет, Костянтин, ласкав йому руку і, в надпориві, казав: «Який я радий, що з вами познайомивсь!» О, ти, вечоре минулого щастя! Чи благословляти тебе тому, хто осамотів, чи проклинати?..

А сюди ближче, внизу під тією самою церковною горою, коло самісінького моря, висувається грецька Сідіропулова купальня, де вони щодня, перед тим як скупатися, любили трохи по-сибаритському вилежатися, й поніжитись, і побалакати, щоб не йти в воду, поки не охолонуть од поту зовсім. Потім Шмідти запливали з купальні далеко в море; а професор, що йому плавати доктор заборонив, лишався в воді поблизу купальні, коло берега, і тільки полоскавсь та зрідка окунав себе — впоринав у прибережні морські хвилі. Один раз, — цей день він і зараз добре пам’ятає, — як лежали вони в своїй спільній кабіні в купальні, ще не влізаючи в воду, бо силуючись охолонути, — він був з пам’яті продекламував їм Франкову поемку про мудреця Арістотеля, що вважав колись науку, мудрість і старість за добру зброю проти сили жіночої краси, та про жваву дівчину Аглаю, що його осідлала і поїхала на ньому верхи; Арістотель мусив після того написати Олександрові Македонському в альбом сентенцію: проти жіночої краси «ні наука, ні мудрість, ні старші літа» не дають щита і що «лиш мертвець та сліпець може буть проти неї надійний борець». Це закінчення професор був виголосив тоді в купальні перед Шмідтами зовсім безжурно, ніяк у світі не сподіваючися, що й до себе самого йому колись доведеться прикласти теє правило. Вірші Шмідтам сподобалися. «І чи справді в Арістотелевій біографії є що-небудь таке?» — спитався Володимир. «Ні, в правдивій, грецькій його біографії нема цього, — одмовив професор. — Франко взяв цей сюжет, очевидячки, із якогось середньовічного lai d’Aristote[49]: я пам’ятаю, що таку історійку обробив віршами й трувер Генріх Анделійський, а він знав її тому, що чув про се од когось, «oui la nouvele», як він сам каже. Героїня у того трувера — не грекиня Аглая, а індійська красавиця, що була вже причарувала собою самого Олександра… бо це мало діятися аж тоді, як Олександр Македонський підбив Індію. Арістотель був дуже невдоволений з того Олександрового кохання і сварив його. Тоді індійська вродниця бере йде вранці коло вікон Арістотелевих, співає веселу пісню та й кидає йому в вікна пучки свіжої м’яти. Арістотель забуває й про книги свої, бо співачка:

Au cuer li met un souvenir

Tei que son livre li fet clore[50].

«Що зробилося з моїм серцем!» — міркує Арістотель:

Je sui toz vieus et toz chenuz,

Lais et pales et noirs et maigres,

En filosofie plus aigres

Que nus c’on sache ne c’on cuide[51].

Далі — звісна історія: Арістотель дозволяє, щоб красуня поїхала на ньому верхи…» — «Ну, та й пам’ять у вас, професоре!» — здивувавсь Аполлон. «Але ж я й досі не розумію, який буде родовід сеї історійки, коли її нема в грецькому життєписові Арістотеля», — знов сказав Володимир. «Мабуть — як багато інших приповістей — і ця приповість, що випрямована проти жіноцтва, прийшла з Індії, — заявив професор. — В санскритській Панчатантрі єсть аналогічна історія про індійського царя Наяду і його мудрого міністра Вараручі; єсть і інші східні версії такого типу».

Се кажучи, він підвівся, щоб іти в воду, і безжурно декламував:

Арістотель-мудрець Олександра навчав

І такий у альбом йому вірш написав:

«Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя — жіноча краса.

Ні наука, ні мудрість, ні старші літа

Не дають проти неї міцного щита;

Се досвідчив я сам. Лиш мертвець та сліпець

Може буть проти неї надійний борець».

Пішли тоді в воду і Шмідти. І от вони були вже одпливли далеко в море; а професор, увійшовши в воду, зостався був сам коло берега і