Агафангел Юхимович Кримський - Андрій Лаговський

— А мама послала мене, щоб я привів вас до наших. Зайшли ми з гулянки до школи — дивимося, стоїть на столі великий кошик з чудовим виноградом: то туапсинський городський голова прислав татові свіжий гостинець-новинку із свого виноградника. Розсудлива мама хотіла була, щоб винограду того ми сьогодні не чіпали, а щоб зоставили на взавтра, ба навіть звеліла компаньйонці занести кошика до комори. Але ми, непокірні сини, втрьох добилися того, щоб виноград оддали нам на поталу ще сьогодні-таки. Тоді мама сказала мені, щоб я привів і вас.

— Спасибі!.. Та мені не хочеться, — одмовлявся професор, марно силуючись осміхнутися на веселе, безжурне оповідання Володимирове.

— Ні, ні, ходім! Нема чого вам тут киснути на самоті! — рішуче заявив Володимир таким тоном, що не терпів собі сперечень, та й, узявши професора попід руку, потяг до оселі старих Шмідтів.

Всі сиділи коло винограду і пильно, іноді перекидаючися жартами, працювали над тією їжею, ароматно пахучою й напрочуд солодкою, бо виноград у Туапсе — то справді найкращий на ціле Кавказьке побережжя. Професорові генеральша вибрала на тарілку гарне, велике, рясне гроно і поставила перед ним тую тарілку разом з другою, порожньою маленькою тарілочкою. Він машинально заходився їсти той виноград, машинально одскубував од своєї китяхи по одній ягідці і клав у рот, а як висмоктував, то з методичною машинальною акуратністю випльовував виноградні зернятка й порожню лушпайку на підставлену тарілочку. Тая неестетичная виплюнута купка потроху росла й росла на тарілочці, а Лаговський, механічно працюючи губами, тупо не відводив очей від неї. Думи його літали не тут у хаті, і він не чув нічого коло себе, не чув навіть того молодого, свіжого реготу і тих веселих уваг, які голосно й безжурно кидав котрийсь із парубків Шмідтів про свій виноградний апетит і свою виноградну ненажерливість, а надто — про апетит їхньої старої гувернантки, тепер маминої компаньйонки.

«Ще так недавнечко, в кінці травня, цей виноград цвів ароматичним цвітом, — гадав собі професор, на нікого не дивлячись, — а тепер на серпень виноград доспів, і оце за півгодини нічого не зостанеться од нього… нічого… окрім висмоктаного, несмачного лушпиння. Десь, певне, все тут у Туапсе стигне швидко… не тільки виноград, але й почування людські: симпатія, приязнь… Отак і моя приязнь із Шмідтами — цвіла в кінці травня запашним, ароматним цвітом, та за два місяці доспіла… і далі-далі нічого з тієї нашої приязні не зостанеться… окрім висмоктаного лушпайя, під яким хіба де-не-де хоронитиметься ще крапелина солодкого медового соку…»

І він голосно розсміявся. Всі Шмідти разом повернули голови до нього: очей його вони не бачили, бо він глядів у тарілку, тільки ж їм почувся не сміх, а ридання. І справді не можна було розібрати, чи ридає Лаговський, чи регочеться. Та от раптом він упустив з рук недоїдене гроно винограду і, мов неживий, звалився з крісла на підлогу. Всі кинулися до нього. Аполлон, як молодий студент лікар, зоглядів його, послухав серце, послухав живчик.

— Це, мабуть, істерійне вмління, — сказав він, — але мені здається, що в нього іще й пропасний жар. Треба доктора покликати.

Лаговського перенесли на ліжко. Скількись склянок холодної води, вилитої йому на голову, привели його до притомності. А тим часом прийшов лікар.

— У вас — любима хвороба наших місцевостей: малярія, — сказав він, зробивши діагноз, — ви, мабуть, часто по вогких низинах ходили?

— Не пам’ятаю, — тихо сказав Лаговський.

— Ми ще й сьогодні сиділи на дуже вогкому місці, — покаявся Аполлон, — тільки ж я не думав, щоб з того було яке лихо. Адже ми всі позоставалися здоровісінькі.

— Рівняєте свій міцний організм до професорового зовсім знесиленого організму! — перебив лікар. — Для таких натур, як ваша, професоре, побут на чорноморській Рів’єрі — чиста отрута. Я вам дам хініну або саліцилу — ну, то взавтра ви будете ніби здорові; а післявзавтрього знов лежатимете, бо знов тріпатиме вас каторжна пропасниця, і знов треба буде зажити хініну або й аршенику… Тепер почався серпень: самий сезон на малярійні захорування; отож для вас, коли ви вже раз захворіли на малярію, це буде сезон безпереривної турботи про своє здоров’я: раз у раз слабуватимете. А вже ж не варто годувати себе щодня хініном та тільки тим піддержувати своє життя!.. Я б вам порадив покинути якнайшвидше наше Туапсе, доки малярія ще вас не виснажила… Нема на неї кращого ліку, як покинути теє місце, де її підхоплено.

— Ну, що ви! Що ви, докторе!.. — почали сперечатися Шмідти. — Ні, нехай Андрій Іванович побуде з нами аж до кінця літа!..

Але сам Лаговський мовчав і не спорився проти доктора.

«Ба таки поїду, — думав собі він, скоро почув, що йому в Туапсе доведеться часто лежати слабому. — Лежати слабому! Це, значить, знов самота, знов болюча в душі образа, що ані Костянтин, ані Аполлон не хотять і посидіти коло мене, бо тільки нудяться… Гарна перспектива, нема чого казати!.. Ні, поїду!»

Так нишком міркував собі він.

І він справді твердо наваживсь покинути Туапсе з найближчим пароплавом та й од’їхати заразісінько до Москви, навіть хоч би й найгірша пропасниця трусила його в день виїзду. Хоч скільки вмовляли його Шмідти зостатися з ними ще на троє-четверо тижнів, щоб од’їхати до Москви всім укупі, він або мовчав, або уперто стояв на своєму. Всі ті вмовляння, всі ті прихильні слова, що професор тепер почув од усіх, родили в його голові тільки одну невідкладну гадку: «Оце їхнє прихилля, оці їхні добрячі слова — ненадовго, бо це тільки останні крапелини того солодкого виноградного соку, який ще іноді зостається у висмоктаних і виплюнутих виноградних лушпайках».

— Я слабий, я не можу тут більше зоставатися, — твердо одказав він Шмідтам скількись разів на їхню прихильну мову.

Прийшов пароплав із Батумі і став на туапсинському рейді. І молоді Шмідти і їх батьки поїхали турецькою фелюкою проводжати професора на пароплав. Ну, от уже й друге свистіння — треба прощатися. Професор з усіма перецілувався, як з рідними; в генеральші хотів він поцілувати руку, але вона сама обцілувала його по-матірньому, перехрестила на дорогу і тихо та чутливо сказала так, що ніхто того й не почув, окрім самого Лаговського:

— Я аж не знаю, як вам дякувати за всю вашу щиру любов до моїх дітей!..

А Аполлон, як обійняв його професор, вимовив йому жартівливо-жалісним, але, здавалося, дуже щирим-таки тоном:

— Ну, от мене й покинуто!.. Хто ж це мене тепер голубитиме?