Яра Крихта - Споріднені душі: Принц-вигнанець, Яра Крихта

7.5. Флешбек

Дім хрещеного був затишний, наповнений ароматом висушених трав, старого дерева та залишків магії, що просочувалася з усіх куточків. Домівкою плазували приручені змії, бігали коти та інші дрібні звірі. Будинок не був розкішний, але мав у собі щось незмінно рідне – теплі пледи на дивані, книги в потертих палітурках, вузькі дерев'яні сходи, що скрипіли на кожному кроці.

Містер Оллієн поселив їх на другому поверсі. Вночі вони чули, як місто готувалося до війни: відлуння заклинань розносилося між будинками, шурхотіли захисні печаті, накладені на двері та вікна, а десь далеко гриміли заклики до мобілізації.

Віолетта стояла на балконі поруч із хрещеним, її подерті долоні світилися тьмяним червоним світлом, коли вона шепотіла захисні заклинання. Невидимий бар'єр огорнув будинок, і магія лягла рівним шаром, немов ковдра, що вкриває оселю від лиха.

Алек, що стояв поруч, зосереджено спостерігав. Його власна магія була слабка, нестабільна, але хлопець робив усе можливе.

– Чим я можу ще допомогти? Чим я можу бути корисний? Накажіть – виконаю, – запитав він, стискаючи кулаки, готовий до будь-якої роботи.

Віолетта повернулася до нього й всміхнулася, м’яко потріпавши його по рудому волоссю.

– Ти не слуга, Алеку. Тут ти просто хлопчик.

Хлопець розгублено кивнув, ніби не одразу зміг повірити цим словам, але в його очах з’явилося тепло.

У кухні було тісно, але спокійно. Вікна щільно замкнуті, світло від лампи розливалося м’яким сяйвом, відбиваючись у мідному посуді на стінах. Дім був захищений.

Містер Оллієн мовчки розливав по тарілках суп. Огидний на вигляд – густий, сіро-зелений, з підозрілими шматками коріння та трав, які не кожен би наважився їсти. Але щойно вони спробували першу ложку, тепла хвиля задоволення розлилася по тілу. Він був дивно смачним… можливо, тому, що вони були страшенно голодні.

– Я повернуся в госпіталь, щойно опаную свою голову, – сказала Віолетта, киваючи над мискою. – Алек лишиться допомагати Вам.

Алек підвів погляд і швидко заперечив:

– Я піду з Вами, Віолетто… Думаю, там зараз потрібен будь-хто на допомогу.

Його голос звучав впевнено, і дівчина побачила в його очах той самий вогонь – він хотів бути корисним, хотів мати місце в цьому світі. Не могла відмовити.

Містер Оллієн важко зітхнув, але не заперечив – лише подивився на обох, а потім стукнув ложкою об край казанка:

– Тоді їжте. Війна не любить голодних.

Алек таки вирушив із нею в госпіталь вже наступного ранку. Він уперто стояв поруч, не відстаючи ні на крок, хоча його руки тремтіли, а губи зціплювалися щоразу, коли він бачив поранених. Госпіталь став безперервним пеклом – крики, кров, магічні вибухи, що струсили стіни, запах гарячого заліза.

Віолетта працювала без відпочинку, але краєм ока стежила за хлопцем. Він намагався бути корисним, носив бинти, підносив воду, навіть допомагав підтримувати поранених, які були настільки виснажені, що не могли йти самі. Але з кожним днем його обличчя ставало дедалі блідіший.

Коли вони нарешті повернулися додому, щоб бодай на день перепочити, Алек притих – не міг розмовляти, не хотів. Він був страшенно блідий, мов примара, з поглядом, у якому не залишилося дитячої допитливості – лише втома і страх. Лиш тиждень, і він так сильно змінився. 

Віолетта зупинилася прямо у передпокої, глянула на нього, і її серце стиснулося.

– Іди сюди, – тихо сказала вона, простягаючи до нього руки.

Алек не рухався. Його губи ледь тремтіли, ніби він хотів щось сказати, але не міг. Тоді Віолетта сама підійшла і міцно обійняла юнака, пригортаючи до себе, як маленького.

– Все добре, – прошепотіла. – Ти тут у безпеці. 

Він не плакав, але його плечі здригнулися. Хлопець затиснув кулаки на її рукавах і просто стояв, похиливши голову, дихаючи уривчасто й важко.

Ввечері попросила хрещеного, щоб той сказав Алеку, що допомога хлопця конче необхідна тут. Аби хлопець більше не рвався в госпіталь.

Тієї ночі Віолетта прокинулася раптово. Спершу вона не зрозуміла чому. Темрява в кімнаті була густою, лише за вікном повільно пропливали хмари, закриваючи місяць.

Вона повільно перевернулася на спину, дивлячись у стелю. Її тіло відчувалося по-іншому. Важче. Тепліше.

Неспокійна хвиля пробігла крізь неї, змушуючи торкнутися живота.

Щось не так.

Серце гучно стукнуло, коли вона різко вдихнула.

Магія – її власна, не чужа, не накладена кимось, а її – мерехтіла слабким багряним сяйвом на кінчиках пальців, коли вона торкалася живота. Але ще… відчувалася присутність магії… Аларіона – короля.

Очі її повільно округлилися.

Невже вагітна?

Тремтячими пальцями вона затулила рот, боячись навіть видихнути.

Одна ніч… і ось воно.

Її думки відразу повернулися до його гарячого подиху на її шиї, до поцілунків, що розпалювали вогонь у грудях, до того, як його руки змушували її тремтіти, як його ім'я і ніжне «Ваша Величносте» злітало з її губ пошепки, майже як молитва… Під яблунею в саду, посеред ночі… 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍