Івлін Во - Жменя праху

збагатило. Були й усі слуги та робітники з маєтку і майже всі сільські. Прийшло з десяток сусідів, серед них і полковник Інч — того року Річард Ласт і Тедді весь час полювали з пігстентонцями.

Містер Тендріл прочитав коротеньку проповідь своїм чистим, звучним голосом, добре чутним і на рвучкому вітрі. А тоді смикнув шнурок, і прапор зразу спав із пам’ятника.

То була проста брила місцевого каменю, і на ній напис:

ЕНТОНІ ЛАСТ ІЗ ГЕТТОНА,

МАНДРІВНИК

Народився в Геттоні 1902 р.

Помер у Бразілії 1934 р.

Коли тутешні гості пішли, а родичі зайшли в дім глянути на нові господарські вдосконалення, Річард Ласт і леді Сент-Клауд трохи постояли на доріжці.

— Я радий, що ми це зробили,— сказав він,— Ви знаєте, я сам би не додумався, якби не місіс Бівер. Вона мені написала, як тільки надрукували в газетах про смерть Тоні. Я тоді не знав її. Звичайно, ми мало знайомі з друзями Тоні.

— То це її ідея?

— Так, вона сказала, що як одна з найближчих приятельок Тоні знає: він хотів, щоб йому в Геттоні стояв пам’ятник. Вона була дуже люб’язна — навіть запропонувала домовитися про все з виконавцями. Правда, вона хотіла, щоб усе було розкішніше. Казала, що слід улаштувати поминальну каплицю. Але я гадаю, що таке, як оце, більше в його дусі. Камінь — із наших власних каменярень, і обтесали наші робітники.

— Так, це більше в його дусі,— погодилась леді Сент-Клауд.

Тедді обрав собі спальнею «Галахада». Він покинув своїх і побіг нагору перемінити темний костюм. А за десять хвилин уже мчав у машині на ферму Чіверса. До другого сніданку він вернувся з кролями. Вони були оббіловані й зв’язані за лапки в чотири в’язки.

— У смердятники підеш? — спитав він Агнес.

— Ні, я мушу, пильнувати кузину Френсіс. Вона зіпсувала мамі настрій — ганила новий кип’ятильник.

Лисяча ферма була за стайнями — два довгі ряди дротяних кліток; у них і зісподу була засипана землею і попелом дротяна сітка, щоб лисиці не прорили нір. Вони жили в клітках парами — декотрі досить ручні, але однаково з ними треба було поводитись обережно. Тедді й Вена Гекета, що ходив за ними, тої зими вони не раз дуже боляче покусали. Побачивши, що Тедді несе кролів, вони підбігли до дверцят. Та, котра позбулася хвоста, не дуже тим журилась.

Тедді оглянув своє хазяйство з гордістю і любов’ю. Він сподівався, заробивши на лисицях, відновити давню славу Геттона, яку дім мав, коли тут жив кузен Тоні.

Сатиричний роман

«Жменя праху» Івліна Во

У романі Івліна Во головний герой Тоні Ласт зазнає цілковитого краху всіх своїх принципів, уявлень про життя, ідеалів. Автор передає почуття Тоні словами «суцільний хаос, що клекотав у нього в голові». Здається, що апокаліпсичний клекіт суцільного хаосу — таким іноді було відчуття сучасного світу для самого Івліна Во. В сучасності він не знаходив точки опори. В світі буржуазної Англії XX століття він бачив лише негативні сторони, бачив оком безжально гострим, точним, позбавленим ілюзій, оком сатирика, який тяжіє до гіперболізації негативного, до гротескної концентрації особливо відразливих для нього рис життя та людських характерів. Критичне ставлення будь-якого письменника до буржуазної дійсності недостатнє, щоб визначити домінанту його світогляду. Для цього визначення потрібно знати ще й позитивний ідеал митця. Це річ ясна. Але немає сумніву і в тому, що чесне і безкомпромісне, художньо талановите заперечення пороків капіталістичного світу навіть у тих авторів, позитивний ідеал яких далекий від нашого, може викликати в нас розуміння і схвальну оцінку їхніх творів.

Вся творчість Івліна Во є свідченням того, що його суспільний ідеал віддалений від складної реальності нашого бурхливого століття. В багатьох своїх романах письменник з якоюсь особливою елегічною скорботою і ніжністю пише про стародавні будівлі у маєтках лендлордів, зведені за часів середньовіччя або у XVIII столітті, коли Англія набувала все більшої могутності як багата торговельна колоніальна держава, або змальовує своєрідні замки доби правління королеви Вікторії, коли в архітектурі виробився досить еклектичний стиль, що одержав назву вікторіанського і сполучав у собі елементи псевдоготики та найрізноманітніших архітектурних течій. Всі ці по-справжньому старі або збудовані у псевдо-старовинному стилі будівлі, не дуже комфортабельні з сучасної точки зору, сповнені для письменника чарівного затишку, непідробної поезії, мають не лише привабливий аромат історії, а й власну душу (Даутінг-холл в романі «Мерзенна плоть», Брайдсхед у «Поверненні до Брайдсхеда»). Він наділяє їх людськими властивостями, як, наприклад, у романі «Більше прапорів!», де пише про маєток Мелфрі: «Щось сластолюбно-жіноче було в красі Мелфрі; інші прекрасні маєтки виглядали по-дівочому скромно або мужньо й зухвало, а Мелфрі нічого було ховати від неба. Ця споруда, збудована понад двісті років тому в дні перемог і парадного гамору, лежала розкинувшись, дихаючи спокоєм і знемогою, розкішна, беззахисна, спокуслива — Клеопатра серед маєтків».

Дехто з власників цих маєтків, як от Тоні Ласт або Барбара Сотілл, такі закохані у свій маленький світ, у свій будинок чи замок, у його парки і луки, в сільську тишу, в просте, добропорядне сільське життя (принаймні таким природним, ясним і щасливим здається їм існування фермерів, орендарів, слуг), що заради збереження маєтку, заради усамітнення можуть відмовитись від усіх принад і спокус великого міста, до мінімуму обмежити свої витрати, навіть жити з нелюбою людиною. Для них цей світ і є втіленням «доброї давньої Англії». Це клаптик землі, який викликає в них найглибші почуття, в тому числі й патріотичні, він є центром всесвіту, цитаделлю миру, чимсь реальним, міцним у неспокійному, хиткому, небезпечному, відразливому своїм цинізмом і брутальністю світі.

Що це означає? Що ідеал письменника — це життя середньовічного феодала або «чесного, побожного джентльмена старої школи»? І так, і ні. Елегічна ніжність, поезія, якою овіяний такий далекий, до того ж стилізований, ідеалізований феодальний світ, свідчить передусім про емоційне ставлення до нього письменника. Що ж до «раціо», то надзвичайно спостережливий і тверезий у своїх оцінках, глибоко обізнаний з конфліктами сучасності, іронічна людина й тонкий скептик, Івлін Во чудово розумів, що цей ідеал абсолютно уявний, що це романтична фантазія, казка, якої нема, не буде і якої, по суті, ніколи не було в реальності. Але, крім цього створеного уявою письменника середньовічно-вікторіанського раю, він не міг нічого протиставити капіталістичній дійсності, яку не сприймав ані в цілому, ані в деталях.