Кіра Леві - Снігові іскри, Кіра Леві

Розділ 26.

Ранок почався із запаху міцної кави та легкого аромату ванілі, що долинав із кухні. Максим першим прокинувся, але не поспішав вставати. Він лежав, роздивляючись Олесю, її спокійне обличчя, темні вії, що ледве тремтять уві сні, і легку посмішку, ніби вона бачила щось хороше у снах. Він раптом зловив себе на думці, що міг би так дивитися на неї нескінченно, не шукаючи в цьому сенсу. Обережно торкнувшись її щоки, чоловік прибрав з обличчя неслухняне руде пасмо і поцілував у скроню.

— Прокидайся, Горобчику, — шепнув, усміхаючись.

Олеся тихо застогнала, слабо насупивши брови, але розплющила очі. Побачивши Максима, вона потягнулася до нього, обвивши руками за шию.

— Доброго ранку, — її голос був теплим, із легкою хрипотою від сну.

— Доброго, — він торкнувся її губ м'яким поцілунком. — Ходімо снідати, поки Потап не з'їв усе, що є в домі.

Згадка Потапа змусила Олесю хихикнути. Вона сховала обличчя в подушку, нагадуючи маленьку дитину, яка не хоче вставати. Максим розсміявся, легко ляснув її по стегнах і пішов на кухню.

Потап уже сидів за столом, у футболці та трениках, жуючи тост із джемом. Він ліниво махнув рукою Максиму і з усмішкою вимовив:

— Ну, здрастуй, Казанова.

Максим стримався від різкої відповіді, налив собі кави та сів навпроти.

— Спав нормально? — сухо запитав він.

— Ну, не так добре, як ти, — з усмішкою відповів Потап, поворухнувши з натяком бровами та відкусив ще шматок тосту.

У цей момент на кухню увійшла Олеся, на ній була сорочка Максима — трохи завелика, що тільки підкреслювало її крихкість. Її речі залишилися в машині на підземній автостоянці, про валізи вони забули у вихорі вчорашніх подій. Максим мимоволі посміхнувся, відзначаючи, який правильний вигляд вона має в його одязі. Хоча, якщо бути чесним, його б цілком влаштував варіант і зовсім без одягу — у його домі, у його ліжку. Від приємних думок його відірвав голос Потапа, який не втримався від чергового коментаря в його стилі:

— О, а ось і головна героїня вчорашнього вечора!

Максим зціпив зуби, але промовчав. Він встав, підійшов до Олесі й поклав руку їй на талію, немов підкреслюючи: «Вона моя. Під моїм захистом.».

— У тебе є плани на сьогодні? — запитав він у друга, сподіваючись, що той зрозуміє натяк.

— Так, виспатися, замовити піцу і, може, згадати, чому я вирішив учора сюди прийти, — пробурмотів той, наливаючи собі ще кави з кава-машини.

Напруга за столом зростала, як натягнутий до межі канат. Потап не затикався ні на хвилину, продовжуючи відпускати двозначні жарти, явно не відчуваючи межі допустимого. Він немов навмисне перевіряв терпіння Максима, підкидаючи безглузді натяки та дурні коментарі, від яких в Олесі раз у раз хмурилися брови та на губах з'явилася ніякова посмішка.

Максим терпів з останніх сил. Усе-таки друг. Хоча в цей момент слово «друг» звучало майже як насмішка. З кожним словом Потапа його щелепа стискалася дедалі міцніше, а пальці на чашці побіліли від напруги. Він мовчав, але всередині вже кипіла лють, готова вирватися назовні.

Потап, як завжди, не вмів помічати деталей. Він продовжував молоти язиком, не помічаючи, як темніє погляд Максима, як жилка на його скроні починає пульсувати від роздратування. Це був небезпечний знак, який Потап занадто часто ігнорував.

І тут він перейшов межу остаточно:

— Слухай, Максе, а пам'ятаєш Катю? Адже вона теж любила носити твої сорочки. Чи це в тебе така фішка — наряджати дівчат у свій одяг?

Олеся завмерла, її пальці міцніше стиснули чашку. На обличчі промайнула тінь гидливості й роздратування. Максим повільно поставив кухоль на стіл і повернувся до Потапа.

— Ходімо поговоримо, — тихо сказав Максим, і в його голосі не було ні краплі тієї приязності, до якої Потап звик.

Не чекаючи відповіді, він схопив Потапа за лікоть і практично витягнув його з квартири, голосно грюкнувши дверима. У коридорі повітря було холоднішим, але це не охолодило запалу Максима. Він розвернувся до Потапа, і в його погляді тепер була лише сталь.

— Ти, здається, переплутав адресу, — спокійно почав Максим, але голос його був натягнутий, як струна. — Це не бар, не твоя вітальня і вже точно не місце для твоїх ідіотських жартів.

Потап спробував щось відповісти, але Максим перебив, зробивши крок ближче:

— Я тебе поважаю. Або, точніше, поважав. Але якщо ти не навчишся тримати язика за зубами, то наша дружба закінчиться на цій сходовій клітці.

Потап замовк, нарешті усвідомивши, що перегнув палицю.

— Ти поводишся як ідіот. Збирай речі і йди.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Потап фиркнув, але зрозумів, що сперечатися марно. Максим же розвернувся і повернувся у квартиру, залишивши його стояти в коридорі, перетравлюючи почуте.

— Усе через баб, — пробурчав «скривджений» і поплив у квартиру.

Він швидко зібрав свої речі, і незабаром грюкнули вхідні двері.

Максим же після розмови з колишнім другом повернувся на кухню. Олеся сиділа, мовчки дивлячись у вікно, задумливо крутячи ложечку в чашці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍