Анна Алаіс - Прокляття некроманта, Анна Алаіс

— Заперечень немає? — запитання отця-інквізитора пролунало майже ствердно, адже останніми роками ніхто не ризикував йому перечити. — Добре. Поки що відпочивайте. Вайате, залишся.

— Так, отче-інквізиторе.

Очікуючи, поки решта братів розійдеться по своїх місцях, хлопець все ще здавався дещо приголомшеним.

— Ти зрозумів, що я мав на увазі? — уважно глянув на нього Ірілатус, коли всі розійшлися.

— Що у разі вашої загибелі я стану тимчасовим командиром.

— Не тимчасовим, — хитнув головою отець-інквізитор. — Ти — мій наступник.

— Але…

— Я залишив відповідні розпорядження отцю-настоятелю перед від'їздом зі столиці, — перервав його Ірілатус. — І навіть якщо я сьогодні виживу, передача влади — питання часу. Я не хочу, щоб у разі моєї загибелі, коли б вона не сталася, почалася… — він гидливо скривився, — звична метушня.

— Як скажете, отче-інквізиторе, — покірно схилив голову Вайат. — Втім, чи можна поставити вам одне запитання?

— Питай.

— Коли ви вирушали сюди… Ви ж не збиралися повертатись, так?

Ірілатус задумливо примружився, розмірковуючи про те, наскільки насправді прозорливим може виявитися його наступник.

— Можна сказати й так, — обережно відповів він.

— Всі знають про ваше минуле, — винувато посміхнувся молодий інквізитор і помітно зніяковів, не наважившись говорити далі.

— Продовжуй, — вже холодніше промовив Ірілатус.

— Я маю на увазі, що ваше минуле… прокляття некроманта… — під похмурим поглядом отця-інквізитора хлопець вкінець розгубився, судомно підбираючи слова. — Вдалий штурм та руйнування цієї фортеці нарешті змусить замовкнути тих, хто продовжує в вас сумніватися. Тому вам не можна гинути! Ви маєте повернутися, щоб показати, наскільки вони помилялися. А потім вже, якщо захочете, піти на спочинок.

— Спочинок… — приховавши полегшення за сумною посмішкою, Ірілатус вдав, ніби розмірковує над словами свого наступника. Менш за все йому зараз було потрібно, щоб у Вайата з'явилися думки, хоча б віддалено відповідні його справжньому плану. — Він наступить лише після смерті. Це не значить, що я хочу померти, але якщо доведеться — я готовий. Тому й потрібен наступник, який не змарнує мої здобутки.

— Але чому я? Є ж досвідченіші брати…

— Досвід можна набути, Вайате. На відміну від того, що у тебе тут, — Ірілатус легенько торкнувся скроні хлопця, — і тут, — додав він, вказавши на його груди біля серця.

— Я ж міг загинути сьогодні, — скривився молодий інквізитор, вочевидь згадавши сутичку з вампірами. 

Ірілатус мимоволі зазначив, наскільки виснаженим той виглядає після безсонної ночі. Краще недосвідченого командира з відведеною йому роллю впорається лише змучений недосвідчений командир. Ідеальна кандидатура, щоб повести загін інквізиторів на вірну смерть. 

— Що б було тоді? — продовжував допитуватись Вайат.

— Тоді… — задумливо протягнув Ірілатус. — Мені було би вже байдуже. Я нікому не довіряю, крім тебе. І в розпочатій гризні за владу я б не…

Договорити отець-інквізитор не встиг. Його увагу привернув відблиск сталевих обладунків серед чорно-червоного вбрання скупчених інквізиторів. Вайат простежив за його поглядом.

— Схоже, вас бажає бачити Імператриця, отче-інквізиторе.

— Схоже на те, — повільно промовив Ірілатус.

— Отче-інквізиторе, — паладин зміряв поглядом Вайата, і той, правильно зрозумівши натяк, пішов до своїх братів. — Вас кличе Імператриця.

Коротко кивнувши, Ірілатус мовчки вирушив за високородним посланцем. Довго йти не довелося — більша частина війська вже була готова до подолання перевалу, залишивши табір з обозом позаду. Імператрицю було видно здалеку — вона сиділа верхи та спостерігала за бурхливою людською масою. Правителька здавалася роздратованою. А згодом отець-інквізитор зрозумів — чому. Поруч з нею, тримаючись трохи позаду, на спині тварини, віддалено схожої на буйвола, сидів літній маг. Ірілатус його знав. Це був Мартіолус — один з радників Імператриці.

— …нагадати вам пані про ризикованість… Не побоюсь сказати — безглуздість цієї атаки!

Отець-інквізитор не мав чути ці слова на такій відстані. Але некромант, що причаївся всередині, легко розібрав їх попри гомін людей навколо. Імператриця говорила значно тихіше, тому почути її відповідь не вдалося. Втім, вираз її обличчя і без того був цілком промовистим. В передчуття захопливої розмови, Ірілатус дозволив собі широко усміхнутися, чим викликав підозрілі погляди людей, повз яких в той момент проходив.

— Пані, — шанобливо промовив він і схилив голову.

— Нарешті, — з полегшенням промовила правителька та пильно на нього подивилася. — Чи готові інквізитори до бою?

— Всі готові, пані, — отець-інквізитор підняв голову. — Вам напевно вже повідомили — вночі була сутичка з вампірами. Не обійшлося без жертв, — Ірілатус навмисно промовчав про кількість загиблих. — Але мені вдалося упокоїти їхнього ватажка.

— Так, я знаю. І це чудова новина, — в голосі Імператриці дійсно було чути схвалення.

— Це напевно були не всі вампіри, — пробуркотів маг та підібгав губи. — І в долині їх ще залишилося предостатньо.

— Безперечно, — кивнув отець-інквізитор. — Тому я раджу вдарити якнайшвидше, поки вони не оговталися. Швидкість — наша перевага. Наступної ночі вампіри напевно нападуть знову. 

— Це самогубство, — процідив радник. — Пані, благаю вас, розпорядіться про збільшення армії щонайменше вдвічі. Тоді у нас буде хоча б якийсь шанс вижити в цьому клятому тумані.

— Ти ж казав, що твої маги здатні його розвіяти, — Імператриця повернула голову в бік Мартіолуса, але її погляд продовжував ковзати по головах людей.

— Здатні, але на обмеженій ділянці. І туман в цьому випадку — найменше зло. Значно страшнішим є те, що в ньому ховається, — продовжував наполягати маг. — Зрозумійте мене правильно, пані, я не менше за вас хочу покінчити з цією заразою раз і назавжди, але… Нас занадто мало!