Ірина Мальчукова - Антресолія – країна забутих бажань, Ірина Мальчукова

– Бабусю, будь ласка, не вмирайте… – схлипуючи, просив він. – Якщо вам потрібне моє серце, то візьміть його… Я його вам дарую… Тільки розплющте очі… прошу вас…

– Яшо… Яшо… Добре… добре у тебе серце… Таке серце і тобі самому стане в пригоді… – облизавши пересохлі губи, прошепотіла Стара і, напевно, вперше за багато-багато років свого довгого життя усміхнулася чистою людською усмішкою. Відьма напружилась і насилу повернула голову до хлопчика: – Це я тебе попрошу, дитинко… Бережи своє серце. Збережи його таким і за роки. Не дозволь поганим думкам, почуттям та вчинкам наростити на ньому залізну кірку.

Чаклунка хотіла сказати ще щось, але закашлялася. Біль, спотворивши її обличчя моторошною гримасою, вибивши сльози і стиснувши горло, хижим звіром навалився на груди.

– Боляче, – стогнала стара жінка, але зараз, широко розплющивши промиті слізьми очі, вона нагадувала більше маленьку дівчинку, яка плаче та кличе маму, щоб поскаржитися їй.

– Тс... Тс... Ось я візьму і поцілую, і біль пройде, – втішав Яшка Чаклунку, ніби не він, а вона була маленькою дитиною.

Малюк хотів сказати «подую», але не знав, куди дути, бо таки йшлося не про розбиту колінку. Зійде й поцілунок. Мама завжди так робить: спочатку цілує в лоба, а потім, притулившись щокою до мокрої щоки сина, тихо співає слова якоїсь доброї пісеньки.

Хлопчик поклав голову Старої собі на коліна і, міцно обійнявши її обома руками, злегка розгойдувався в такт вигаданої ним мелодії. Крім «У траві сидів коник…» та «Антошко, Антошко, йдемо копати картоплю…», він інших пісень не знав. Намагаючись зробити якнайкраще, вирішив заспівати відразу обидві пісеньки, плутаючи і змішуючи слова.

Вийшло щось на кшталт:

– У траві сидить Антошка, зовсім він, як картопля, руденький він був...

Можливо, пісня Яшки і звучала трохи безглуздо, але зараз це не мало жодного значення. І важливим було не те, що співали губи, а те, що намагалося донести Чисте Серце: ти не сама! я з тобою! я поділяю твій біль! І ця пісня, хоч вона і без слів, хоч почути її дано далеко не кожному, – добріша і прекрасніша за всі пісні на світі.

– Ти не розумієш! – перервала його Чаклунка, трохи відсторонившись. Тепер вона весь час посміхалася, хоча помітно було, що її посмішка вимучена: – Ти не розумієш!! У мене болить серце!! А отже, воно живе! Ти повернув мені моє людське серце!     

Яшка не міг зрозуміти, що ж у цьому хорошого: адже Чаклунка вмирає. Вмирає і радіє? Це дуже складно для малюка.

Стара взяла Яшкину руку в свою, піднесла її до грудей, туди, де в муках билося поранене серце. Воно ожило, щоб померти…

– Чуєш? – пошепки запитала стара жінка, ніби боялася, що її серце злякається і знову перетвориться на камінь. – Як воно б'ється? Воно мститься за те, що я його заглушала, болем нагадує мені, що я – людина.

Крізь щільну тканину мантії, що вже встигла просочитися кров'ю, хлопчик справді відчував, як пульсує у грудях життя.

– Від серця до серця дякую! – радісно відстукували морзянку десь там усередині, поступово занурюючись у глибини вічного сну.

– Ні! – Яшка прибрав руку, стиснув пальці в кулаки, відмовляючись зрозуміти, що ось зараз, ось щойно крізь його пальці витекло чуже життя, а він не зміг його утримати, не зумів. Замружившись, Яшка мотав головою і все повторював: – Це неправильно. Так не має бути. Це неправильно.

Нігті встромилися в долоні, завдаючи болю, але Яшка хотів відчувати цей біль, щоб хоч якось заглушити плач серця.