Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

сидить на сцені поруч з поважними громадянами. І тут його зраджує не раз язик, і тут він пітніє, мов миша у пастці, але все-таки він дивиться на масу голів згори. Шпачук у той час вже шаленіє між членами Просвіти, шаленіє, мов буря, заклинає їх усіма знаними закляттями своєї релігії. Він конче хоче потягнути їх за собою, скинути ненависну управу, вибрати для нього приємну, свою, справді працездатну. Він шарпається, мов очманілий. Його викидають, він пручається, він погрожує п’ястуками... А Василь в той саме час сидить у президії і щиро дивується: чого, властиво, хоче Шпачук. Чим Кравчук, за якого розпинається Шпачук, більш пролетарський, ніж дотеперішній діловий секретар Крук. І той, і тамтой з одного гнізда, з одного тіста, з одної плоті і з одної крови. Тільки що Крук більший на зріст і на розум. Оце і все. Василь дивиться і спокійно посміхається. Він ще не збагнув і не усвідомив, що й тут точиться боротьба, але вона здається йому дурною. “Вам потрібний спокій, розвага і шукання виходу з положення, а нам боротьба і смерть!” — сказав Шпачук після того, як Василь висловив свої думки. Це дуже героїчно, подумав Василь, але нащо смерть? Нащо смерть? Смерть не мине і так нікого. Немає чого боятися. А боротьба, то це гарно, але хіба можна боротися з муром, себто бити в нього головою з наміром розбити? — Це міщанські міркування, — казав Шпачук. І він мав рацію, бо що розуміє Василь у таких справах. У справах природи, психіки, духовного наставлення.

Зустрічі з товаришами. Це переважно вечори при лямпі у Приходи. Шеремета, Прихода, Козенко. Тріюмвірат. Мозок гімназії. Найвищий ареопаг. Лямпа горить, по кутах залягає морок, тіні трьох чітко вимальовуються по стінах. Голоси пристрасно гомонять. То той, то другий, а між ними все частіше й частіше чути голос Василя. Прихода не завжди тепер говорить до Козенка. Василь з ролі слухача переходить на роль проповідника життьових засад. Козенко все ще шарпається між двома мішками вівса, мов той нерішучий осел. Раз він тут, раз там. Раз він з Приходою і Шереметою, раз зі Шпачуком. Ну, хай би так і було, дідько його бери. Але у нього роздвоєна думка. Він розбивається морально. Василь одного разу йому сказав: “Ти, Козенку, мов блоха на припоні. То сюди, то туди. Вибери вже щось, до дідька ясного!”

З цього приводу між Василем і Козенком відбулася довша розмова. Це сталося десь перед масницею. Василь вертався з Козенком від Приходи. Дійшли до вулиці Костельної.

— Чи не провів би мене далі? — каже Козенко.

Василь не має до нього великих сентиментів. У ньому все ще тліє іскра образи за все, що він дістав від Козенка. Кпини, глузування, прикрощі. Справа зі щоденником... Але сьогодні Василь чується на голову вищим від тих дріб’язків. Більше того: йому хочеться цілком свідомо переступити ті справи. Хай собі Козенко думає, як думає, але Василь не буде занечищувати своє серце і свою душу іржою дріб’язкових згадок про чиюсь слабість. Хай собі думає, що він дурний чи слабий, чи недотепа. Василь пробиває і ламає фальшиву гординю, робить крок вперед. Без єдиного слова проводить далі Козенка, мовби нічого між ними не було. Доходять до повороту Зеленої вулиці. Ось колодязь з великим колесом. Василь не зупиняється. Йдуть далі, доходять до похилої фіртки, входять до хати. Козенкові не віриться, що це Василь. Він так старанно обходив його мешкання. Увійшли до кімнати. Темнота і міцні запахи кожухів. Повітря стиснуте, тяжке. Козенко світить свою лойову свічку. — “І в мої чудові твори лойову вгорнули свічку”, — цитує при тому Самійленка. Василь каже:

— Ти, Козенку, в моїй уяві будеш вічно зв’язаний з лойовою свічкою. Чому не заведеш лямпи?

— До лямпи не маю звички.

— При лямпі легше шукати мудрість. І Діоген мав лямпу.

— Вибач, Діоген мав ліхтарню. У нас, українців, твориться традиція свічки. От наприклад: “І остання догоряє в нього свічка лойова”. Це наш студент в Петербурзі. А бачив ти такий портрет Шевченка? Сидить Шевченко ще не лисий, у кучерях і тримає свічку. У мене свічка виконує ролю ока, яке після кожного заходу сонця дає мені спроможність дивитися і бачити. Бачити не тільки ось цю безподібність, — і він показав на кімнату. — Тут повно всього, тільки не потрібного. Але й бачити речі інші. Я тут розтопив безліч свічок. Вечір і свічка, вечір і свічка! Полічи за два роки. Тут я досить прочитав. І знаєш про що читаю зараз?

— Мабуть, оце, — сказав Василь, оглядаючи книжку, що лежить на брудній цераті. — “Отрєчєніє Савінкова”.

— От був типок, — говорить Козенко.

— Мейд ін Москау. Ні?

— Просто з “Бєсів” Достоєвського.

— Знаєш його “Конь чорний” чи “Конь блєдний”, як то там?

— “Конь вороной”.

— Прекрасна штучка в розумінню декадентства.

— Яка екзальтація почувань.

— Істерика іноді має ріжні вигляди. Психіатри ще не все тут відкрили.

— Так. Це були люди, яким потрібні великі потрясення.

— Коли б це тільки “були”. А зараз їх немає?

— Без них історія була б все одно, що виклади Річицького.

— В загальному так. Але я говорю зокрема. Що дало це, скажемо, самому Савінкові?

— Приємність бути повішеним в революційній тюрмі.

— Добав: з колючим дротом на шиї. Замість тернового вінка на чолі. “Грустно і скучно”, сказав би Нікітін.

— Не Нікітін, а Лєрмонтов.

— Не все одно хто — Лєрмонтов, Надсон.

— Так, — сказав Козенко. Він заложив руки в кишені і ходить по кімнаті. Як бракує йому ще гострої борідки. Це був би Троцький.

— “Так”, — повторив він ще раз. — Ціле життя робити революцію і від неї задушитись... Паршива роля.

— Хто робить чад, не може сподіватися, що з нього вийде одеколон.

— То ти проти революції? — твердо сказав Козенко і підступив до Василя. У нього погляд, мов у тхора.

— Революцію робив не тільки Савінков. Робив Троцький, робив Ленін.

— Яка ж тут ріжниця?

— По-мойому — разюча. Один робив її для неї самої. З жиру, як кажуть росіяни. З глупоти, сказав би я. Інші мають виразну мету. Це і є ріжниця.

— Ціль Савінкова і ціль Леніна була та сама — революція.

— Революція. Розуміється... Але сам ти бачиш, що Савінкова вже немає. Він