Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

цього листа, але коли б я приїхав, то бачити мене було б ще болючіш. Я зовсім не гідний для громадського життя. Мені лишається тільки самота й праця.

— Коли я й поїду куди, то хіба в такі місця, де мене зовсім не знають, і то лише на те, щоб бачити смиренну природу українську і стріватись із різними простонародніми особами; але певніш, що я віддамся уперто праці місяців на два й поїду в Петербурґ для інших праць. Пишіть до мене прямо на моє ім’я в Полтаву, і тільки. Ваше становище мене цікавить. Сумно, а хочеться знати й найсумніше.

Справді, чи варт нервуватись, турбуватись, коли кохання надто ілюзорне почуття, коли радість кохання є тільки уявлена радість, — та чи й є вона взагалі?

7

Роман із Глібовою кінчався. З року 1862 ми маємо тільки два листи: з 6 березня та 6 квітня.

Відчуженість від людей відіграла тут головну ролю. Праці й творчості віддано перевагу над коханням, обов’язкові й примусові над особистим почуттям.

— Спасибі, — писав Куліш до Глібової 6 березня р. 1862, — що готові бути й далеким моїм другом, коли не можна бути близьким, бо й справді не можна. Цю істину Ви довели на станції за Ніженом. Ви слухались доброго почуття, забувши про всі мрії, основані на одній згазі якогось невизначеного щастя. Лист Ваш для мене дорогий, але він більше стосується до Вас, ніж до мене. Уява Ваша зберігає якийнебудь щасливий момент і поширює його на все моє життя, а життя моє найсуворіше, далеке від того, чим Ви його уявляєте. Уже давно нема в мене тих очей, що уявляються Вам за згадкою чимсь особливим.

— Я міг, — пише Куліш далі, — подивитись на Вас молодим, мрійним поглядом. Але з того часу прожив я сто років, і все передо мною затьмарилося, все, про що в захопленні мріє молодість. Шукаю одного: спокою для своїх праць.

Отже, роман із Глібовою то справді був для Куліша в його житті останній промінь, останнє почуття.

У червні року 1860 Куліш із Глібовою прожили разом декілька щасливих і безтурботних місяців. Куліш почув себе щасливим коханцем.

— Ще раз і вже в останній раз.

Але це був тільки один момент, і Куліш із гірким сумом впевняє кохану жінку, що вона помиляється, коли хвилинне щастя вона поширює на все життя його. Глібова помилялась. Куліш мав рацію: життя його було суворе, віддане творчій мрії: себе ствердити в відродженій нації, в визволеному народі українському.

Як не дивно, але Куліш, людина упертої зосереджености, егоцентричної самоскерованости, виключний егоїст, людина виразних антигромадських тенденцій, самолюбний, гоноровитий, мстивий, в якого скрізь і завжди випинається оте безмірне «я», викохане холодною вдачею та егоцентричною натурою на ґрунті доморобного аристократизму, — він особистим життям не жив. Особисте життя своє він приніс в офіру праці, творчій мрії, служінню громаді.

Обов’язок перед суспільством, служба громаді — найвище в світі… Жінку він зраджує задля обов’язку перед суспільством.

Хутірський затишок, самотня пасіка, десь у глухому гаю абож степовому безлюдді, бджоли, вулики, курінь і він сам, — ось його теперішній життьовий ідеал.

— Хто мене розуміє й кохає — а таких майже нема — той повинен довідуватись про мене, як про старого пасічника, що охолов до хвилювання родинних інтересів і тільки святами одвідує майже чужих для нього родичів, за браком кращих друзів — довідуватись і тільки. «Ще старий жив. Топчеться собі по пасіці; не займайте його, нехай доживає віку та Божу бджолу розводить».

— Так і про мене, — додає з легким меланхолійним сумом Куліш, — кожна добра душа повинна казати: але таких душ я знаю надто мало. Моє життя повинно бути присвячено спокійним працям, що відповідають завданню, яке я сам поставив перед собою. Я повинен відокремлюватись од кожного гуртка, де надто галасують, од кожної зустрічі, з якою зв’язані важкі вражіння. Так я і роблю. Хто до мене близький, тих я не відштовхую від себе, але даю собі право піти від них геть, коли мені здумається, в кожну хвилину і навіть, бувши в їх товаристві, відмежовувати себе мовчанкою, як глухою стіною.

— Самотній працівник, — як казав про себе Куліш.

Самоту й працю, парнаську замкненість у вежі з слонової кости проповідує для себе Куліш: глуху замкненість, чернече «отшельничество», аскетичну келійність, куткову відгородженість.

Це він і такий він… Глібова глибоко помилилась, коли вона його уявляла іншим.

— Чи того Ви в мені шукали? — запитує її Куліш. — Усе життя складається з помилок і захоплення примарами. Я, — стверджує Куліш про себе, — користаюсь знанням життя настільки, щоб не віддаватись мріям про щастя поза самим собою.

— Добре розуміти речі, чесно почувати й бажати людям користи, нічого від них за те не вимагаючи — ось єдине щастя. Усе інше на мить, а після солодкої миті — душевна порожнеча й нудьга! — таке Кулішеве credo.

З байдужістю, за якою почувається надмірна втома від життя, він каже:

— Усі місцевості для мене майже рівні, де єсть дерева: усі люди майже однакові, де є затишна кімната.

І Куліш кінчає цього листа з 6 березня року 1862 припискою:

— Пробуду тут [тобто а Петербурзі] ще до травня, а на початку травня гадаю поїхати в Полтаву… Не забувайте за мене; пишіть до мене. Залишіться назавжди моїм другом, не дивлячись на час і просторінь. Щодо мене, то я через свою натуру не можу бути до Вас іншим, як я був досі. Що мене утримувало від подорожі до Чернігова, то й утримує. Небажання зустрічатись із людьми, які в вічі одні, а за очі інші. Таких людей багато і в Полтаві; але там у мене є притулок ні для кого не приступний. Там у мене книжки й папери; там я можу спокійно працювати й дихати прохолодою дерев. При тому ж у Полтаві національний елемент процвітає. Любов’ю до рідної мови Полтава супроти Чернігова — Атени. Словом, окрім Полтави, нема куди мені їхати для спокійної праці, а для мене треба бути якомога спокійним при літературних вправах.

З 6 квітня р. 1862 маємо останнього листа до Глібової. Тематика цього листа — звичайна: отеє хитання між творчістю й коханням, що є таке типове для Куліша.

Куліш писав:

— Нічого не може бути привабливіше від тих стосунків, в яких ми тепер перебуваємо. Бачившись так часто протягом двох тижнів, ми подали привід для найбезглуздіших розмов. Усе перешкоджає нам бути ближче, а коли б і не було зовнішніх перешкод, то одна любов моя до самотньої праці вічно б нас розлучала.

До