Наталія Гурницька - Мелодія кави в тональності сподівання

Анна швидким кроком підійшла до столу, запалила свічку, повернулася до дзеркала і похапцем почала приводити до ладу зачіску. Без шпильок та гребінця це погано їй вдавалося, проте вона сяк-так закрутила волосся у важкий вузол на потилиці й заходилася так само поспішно розправляти зім’яті стрічки та мереживо на сукні. Впоравшись із цим, майже бігом повернулася до столу, відсунула крісло і важко опустилася в нього. Саме вчасно, бо за дверима почулися кроки, а ще за мить у двері хтось голосно постукав.

– Хто там? Я зайнята.

– Пані, я вам листа від пана Северина принесла, – Анна почула голос покоївки і шарпнула до себе найближчий стос паперів, тоді швидким рухом присунула ближче каламар, міцно стиснула пальцями перо й похапцем розкрила першу-ліпшу книгу. – Так… Так, Касю, заходь. Я тут на тебе якраз чекаю.

Вона кинула погляд на двері, тоді швиденько нахилила голову над книгою, а коли у канцелярію ввійшла покоївка, вдавано неспішно перегорнула сторінку книги і так само повільно підвела очі.

– Поклади лист сюди, – Анна якомога спокійніше глянула на покоївку і поглядом вказала їй на край столу. – Ти бачила пана Северина? Яким він тобі видався?

– Звичайний собі чоловік, – покоївка обережно прикрила за собою двері канцелярії, підійшла до столу і поклала перед Анною якісь папери. – Я не дуже добре його роздивилася. Я, як і пані, ще нігди його не бачила. Ото чекала надворі, доки він напише відповідь, і говорила з гувернанткою його дочки. Гувернантку я знаю.

Анна скоса зиркнула на покоївку.

– Не знала, що в нашого сусіда є донька. Кася знизала плечима.

– Усі знають, а пані не знає. Його Анеля років на три старша за нашого панича. Така файна дівчинка. Тільки шустра дуже.

Анна кинула ще один обережний погляд на покоївку. Та, здається, нічого підозрілого не помічала. Говорила про своє і на неї навіть не дивилася. І слава Богу, ще бракувало зараз дурних розпитувань.

– Мала на пана Северина подібна, – провадила своє Кася. – Ото минулого тижня бачила її в нашому саду. Гувернантка бігала і шукала її всюди, а панночка заховалася в кущах порічок і бавилася з малою куховарки. Добре, що гувернантка до нас забігла. А то ми собі думаємо, і чия ото дитина до нас приблудилася.

Анна здивовано глянула на покоївку.

– А чому мені про це нічого не сказали? Не вистачало, щоб сусід прийшов і вичитував мені, що я дозволяю таке чи сама не знаю, що в мене в маєтку робиться.

– Боже збав, пані. Наш сусід ніколи б не прийшов. Йому ж не сказали, що його дочка до нас приходила. А малу відразу знайшли та забрали. Або я знала, що пані треба таке дрібне казати. Малі ж діти. Що з них візьмеш? Панна Анеля забрела до нас нехотячи, тоді побачила таку ж дівчинку, як сама, то й побавилася собі трохи разом. Гувернантка просила не казати нікому, що вона дитя не вгледіла. Пан Северин сварився б на неї.

Анна невдоволено скривилася.

– Всі такі мудрі та самостійні, що аж страшно. Дограєтеся колись. Скільки можна просити, щоб усе мені розповідали.

– А воно пані треба? Хіба у пані роботи мало?

– Роботи не мало, але… – Анна глянула на покоївку і замовкла. Думки все ще плуталися в неї в голові, і вона забула, про що хотіла запитати Касю. – Ну, добре. Пізно зараз пояснювати, що і чому мені треба розповідати. Йди відпочинь. Сьогодні я сама візьму собі вечерю на кухні, і роздягнуся теж сама.

Кася мимоволі затримала погляд на Анні.

– У пані фризура якась інша. Така ладна була вранці, а зараз ніби й не робилося нічого з волоссям.

Кинувши швидкий погляд на Касю, Анна на мить знітилася, проте відразу опанувала свої емоції і спокійно глянула покоївці в очі.

– Мені від шпильок розболілася голова. Повитягувала їх. Тому й волосся довелося вкласти простіше. Все одно зараз вечір. Ніхто чужий не прийде.

Кася ще раз зацікавлено глянула на господиню.

– У Львові пані ніколи такого не робила. Завжди такі гарні фризури маєте цілий день. А тут…

– Ми зараз не у Львові, – Анна доволі різко обірвала покоївку на півслові. – І взагалі, Касю, дай мені спокій. Дійсно, голова болить.

– Це від спеки. Може, пані який напар із зілля принести. На стриху бачила багато ріжного. Є і м’ята, і лаванда, і розмарин.

Анна кинула ще один обережний погляд на покоївку.

– Дякую, Касю. Я потім сама собі запарю зілля. Може, справді голова перестане боліти.

Покоївка ще уважніше придивилася до Анни.

– Пані виглядає дивно. Не захворіли часом?

Анна з силою стиснула в руках перо, проте навіть погляд не заховала.

– Я чудово себе почуваю, Касю. Не вигадуй, – Анна відкинула перо геть. – Знаєш, я вчора вранці переглядала свої сукні й вирішила подарувати тобі оту небесну з двома фальбанками по низу і з мереживом на рукавах. У тебе очі голубі. Тобі пасуватиме той колір. Що ти про це думаєш?

Покоївка аж рот розтулила від подиву.

– О, пані… – тільки й спромоглася сказати вона. – Та сукенка така ладна! Я не знаю.

Щоки в Касі порожевіли і вона замовкла. Про таку сукню вона могла хіба мріяти. Пані, звичайно, часто їй щось дарувала, проте щоб таку дорогу сукню, і отак, без жодної на те причини, то такого ще не траплялося ніколи.

Кася набрала побільше повітря в легені.

– Пані така до мене добра. Я така пані вдячна. Я…

Анна обережно потерла пальцями скроню і знов обірвала покоївку на півслові.

– Облиш. Голова болить. Не дякуй. Я ще вчора вирішила.

Ти заслуговуєш.

Вона ковзнула поглядом по столу. Каламар, папери, господарська книга, перо поламане чогось. Навіть не помітила, коли і як це зробила.

Анна на мить затрималася поглядом на листі, тоді знову глянула на покоївку.

– Йди, Касю, відпочинь собі. Мені лист від сусіда треба прочитати. Сукню забереш завтра. Зараз не треба зі свічкою по гардеробній ходити. Ще нехотячи підпалиш там щось. Я тобі завтра ще й капелюшок до тієї сукенки підберу. Матимеш на вихід. Заміж тобі треба виходити і життя власне влаштовувати. Кася здивовано витріщилася на Анну. Вперше щось таке чула від господині і не знала, як на все це реагувати.

– Пані, я… Ви така щедра.

Перехопивши здивований погляд покоївки, Анна слабо усміхнулася.

– А що тебе, Касю, дивує? Я вдова, і не всі колишні сукенки мені тепер пасує носити, а ти ще молода, – Анна глянула на дівчину,