Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Зараз же Вероніку потрохи закутувала підозра, що вона таки потрапила в полон ярликів і переконань. Їй тоді й на думку не спало, що не Антон, а його дружина, світловолоса й трохи залякана домогосподарка Софія, може цікавитися будовою електронних приладів та вивчати властивості матерій.

Коли жінка побачила те повідомлення в газеті про смерть Софіїної матері, у голові клацнув перемикач, ніби загорілося слабке світло, але Вероніка не хотіла вірити обрисам того, що з’явилося в її уяві.

Ще одна думка, яка не давала жінці спокою, — це та дивна папка, що лежала на столі. Коли Вероніка побачила теку, у неї від хвилювання коліна затряслися. Вона була схожа на ту, що Антоніна Йосипівна тримала в руках у день смерті. Вероніка ще здивувалася, чому правоохоронці не взяли її як речовий доказ. Але розкривши папку, жінка зрозуміла чому. Там, звісно ж, були зовсім інші документи.

Але, як не дивно, інформація в ній насторожила Вероніку. Жінка зрозуміла, що надто погано знає Софію, щоб робити якісь висновки, тому вирішила розпитати в того, хто спілкувався із цією скромною і мовчазною дівчиною найбільше, — Олесею.

Вероніка, не гаючи часу, попрямувала до будинку Шевченків, але її шлях (як і хід думок) перекрив Тарас, що вигулькнув посеред дороги.

Вероніка зміряла чоловіка презирливим поглядом і обійшла, наче перешкоду.

— Вероніко! — Тарас поплівся за нею. — Вероніко, нам треба поговорити.

Жінка продовжила простувати.

«І чого ці Шевченки живуть так далеко?»

— Вероніко! Ну зачекай! Я хотів вибачитися за минулий раз. Я справді тоді подумав, що Андрій затяг тебе до будинку, щоб завдати болю. Розумієш?

— Тобто те, що ми цілувалися на порозі, наштовхнуло тебе на думку, що Андрій Злий вирішив мене зґвалтувати?

Тарас обігнав жінку й знову перекрив їй шлях.

— Ну добре, добре, — промовив він.

Вероніка бачила, що чоловік намагається тримати себе в руках, хоч і вдається йому це поганенько.

— Я кохаю тебе, Вероніко! — продовжив Тарас. — Зроблю для тебе все! А Андрій, він тебе не вартий. Може, ти й побачила щось у тому замкнутому… оркові…

— Кóму?

— Та це моя середня донька — любителька всіляких фентезі.

Жінка задерла голову.

«Якийсь абсурд», — промайнуло в голові, а потім стало так смішно, що вона не стрималася і розреготалася.

— Ти хоч сам розумієш, який ти егоїст? — Вероніка витерла куточки очей від сліз, що проступили від сміху. — Ти одружений, маєш трьох доньок…

— Я розлучуся. Я ж тобі казав, що подав на розлучення, але…

— Цить… Ти вже виговорився, тепер моя черга. Так от, ти одружений, але тобі мало сім’ї, треба ще й коханку. Собі ти дозволяєш робити що хочеш і плюєш на чужі почуття. Але коли мені випав шанс бути щасливою, ти вирішив його знищити. Бо тобі насправді потрібна не я, а чергова перемога.

Тарас дивився на жінку широко розплющеними очима, ніби вона щойно вдарила його хлистом.

— Так от. — Вероніка всміхнулася, цього разу від того, що відчула, як свіже повітря безперешкодно проникає в її легені й так само виходить із подихом — просто й легко, не забиваючи духу. — Досить із мене твоєї мани. Я не кохаю тебе й ніколи не кохала. І попрошу більше не набридати мені. Можеш навіть не вітатися, якщо хочеш.

Вероніка підняла голову, обійшла Тараса й попрямувала своїм шляхом, лишивши чоловіка позаду.

«Таню, цікаво, що ти скажеш, коли дізнаєшся, як я його відшила?» — подумала Вероніка, відчуваючи, як власні гордість і самоповага аплодують стоячи.

–Її батьки? — Олеся на мить відволіклася від екрана смартфона. — Та не знаю. Софія не дуже про них розповідала. Мати в неї померла, а батько… біс його зна. Я ж кажу, Софія не дуже любила про це говорити, вона взагалі мало про себе розказувала.

Вероніка зітхнула. Її надії дізнатися щось нове про життя Софії танули з кожним Олесиним словом.

— А Софія тобі нічого не розповідала перед своїм зникненням?

— Та яким зникненням? — скривилася Олеся. — Сонька нарешті звільнилася від того монстра Антона, вона десь, певно, тусить. Я б на її місці з бару не вилазила.

— Погано ти знаєш свою приятельку. — Вероніка встала зі стільця. «Треба шукати інформацію деінде».

— Чому це я її погано знаю? — Вероніка побачила, що Олесю зачепили її слова. — Не треба звинувачувати мене в байдужості.

— Я і не звинувачую, — відповіла Вероніка. — Вибач, але мені дійсно слід іти.