Сільвія Морено-Гарсія - Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія

не тільки в шармі. Ти казав, будинок може змушувати людей робити всякі речі…

Вона затнулася. Вірджил будив у ній найгірше. Вона на дух його не переносила, та все ж віднедавна у його присутності стала відчувати якийсь трепет. У Фройда це зветься інстинктом смерті. Коли стоїш на краю прірви й відчуваєш потяг шугонути вниз. Безперечно, те, що вона відчувала, працює за тим же принципом. Зачепивши якусь підсвідому жилку, про існування якої вона навіть не здогадувалася, Вірджил грався з нею.

Щось схоже мають відчувати цикади, про яких згадував Френсіс. Вони здатні співати шлюбних пісень і паруватися, поки грибок пожирає їх зсередини, спопеляючи нутрощі. А може, потрапивши в тінь смерті, своїм крихітним нутром вони відчувають необхідність продовжувати рід і співають ще гучніше, тим самим сприяючи саморуйнуванню.

Перед Вірджилом вона відчувала тягу до насилля, хіть і несамовиту насолоду — радість жорстокості й оксамитово-чорний розпад, із якими мала нагоду познайомитися нещодавно. З глибин душі виринало її жадібне, імпульсивне начало.

— З тобою нічого не станеться, — заспокоїв її Френсіс, ставлячи світильника на вкритий білим простирадлом стіл.

— Ти не можеш гарантувати цього.

— Можу, поки я поруч.

— Але ти не можеш бути зі мною весь час. Як-от коли він схопив мене у ванній, — відповіла вона.

Френсіс зціпив зуби, зашарівся. На його лиці відобразилися сором і злість: йому забракло мужності. Він хотів бути її лицарем, та не зумів. Склавши руки на грудях, Ноемі опустила голову:

— Добудь зброю. Благаю, Френсісе.

— Думаю, я можу дати тобі свою бритву. Звісно, якщо з нею тобі буде спокійніше.

— Буде.

— Тоді я принесу її тобі, — сказав він, і в голосі його була непідробна щирість.

Вона розуміла, що це зовсім незначний жест, який проблеми не вирішить. У Рут була рушниця, та й та не врятувала. Якщо це дійсно інстинкт смерті — дефект її психіки, який намацав і підсилив гриб, — її не врятує ніяка зброя. Та навіть так вона була вдячна за готовність Френсіса допомогти.

— Дякую.

— Не варто. Сподіваюся, тобі подобаються бородаті чоловіки, адже, якщо віддам тобі бритву, голитися я не зможу, — пожартував він, намагаючись розрядити обстановку.

— Щетина на щоках ще нікого не вбила, — відповіла вона жартом.

Він усміхнувся, і та усмішка, як і тон його голосу, була щира. Усе в цьому домі було понуре, непривітне, одначе Френсіс якось примудрився вирости чуйним і добрим — ніби рідкісна квітка, занесена вітром не на ту ділянку.

— Ти справді мій друг? — спитала Ноемі. Спершу вона йому не вірила й очікувала підступу, але тепер її сумніви майже розвіялись.

— Я думав, ти вже мала б знати відповідь, — відповів він без тіні недоброзичливості.

— Просто в цьому місці так важко відрізнити правду від омани.

— Я знаю.

Вони мовчки подивились одне на одного. Ноемі обійшла кімнату, проводячи рукою по простирадлах, що вкривали собою різьблені меблі, й струшуючи з них пил. Піднявши голову, побачила, що Френсіс стоїть, заклавши руки до кишень, і не зводить з неї погляду. Потягнула за одну з білих попон, під якою ховалася синя канапа, і сіла, підібгавши ноги.

Він сів біля неї. Величезне дзеркало стояло просто навпроти них, але було настільки тьмяне від віку, що в ньому відображалися тільки їхні примарні силуети.

— Хто навчив тебе іспанської? — спитала вона.

— Батько. Він любив дізнаватись нове, вивчати мови, от і вчив мене потихеньку. Пробував і Вірджила навчити, але той не мав жодного інтересу. А коли батько помер, я допомагав Артуру з документами і виконував доручення в місті, де мав змогу попрактикуватися в розмовній іспанській. Раніше я вважав, що колись займу його місце.

— Щоб служити посередником для родини?

— Для цього мене виховували.

— Чи хотів би ти чогось іншого, аніж служити родині?

— Колись я мріяв поїхати звідси. Але це просто дитяча мрія, як виступати у цирку, тому в одну мить я перестав надавати їй особливої ваги. Це безглуздо. Надто після того, що сталося з батьком — а він був куди сильніший характером. Він мав відвагу, але не зміг противитися волі Дому-на-Горі.

Френсіс сягнув до кишені піджака і видобув уже знайомий їй батьків портрет. Ноемі нахилилась і роздивилася світлину краще, ніж попереднього разу. Та була схована в емальованому медальйоні з синьою кришкою, прикрашеною золотими ліліями. Провела пальцем по квітці:

— Твій батько знав про Сутінь?

— До того як приїхав сюди? Ні. Мати привезла його вже після того, як вони побралися. Немає сумніву, про неї вона йому не розповідала. Якийсь час він ні про що не здогадувався, а коли дізнався правду, було вже запізно, тому він і погодився залишитись.

— Напевне, йому поставили такий же ультиматум, як і мені, — промовила Ноемі. — Тож іншого вибору, крім як увійти в родину, він не мав.

— А може, він дійсно любив її. І мене. Не знаю.

Ноемі віддала йому медальйон, і він сховав його до кишені.

— Вони справді проведуть вінчальну церемонію? Із су-кнею? — спитала вона.

Пригадала ряди портретів у коридорах, що увічнювали кожне покоління, і зображення наречених у Говардовій кімнаті. Якби могли, намалювали б у тому ж стилі й Каталіну. І Ноемі. А тоді повісили б їх разом над каміном, а під ними — світлину молодят у шовках і оксамиті.

Подивившись у дзеркало, зрозуміла, як виглядатиме та картина, адже у відображенні і вона, і Френсіс сиділи з похмурими обличчями.

— Така традиція. Колись би ще влаштували бенкет, на якому б усім гостям дарували срібло. Наш рід здавна займається його видобутком. Зі срібла все й почалося.

— В Англії?

— Так.

— А сюди ви приїхали у пошуках нових родовищ?

— Там, в Англії, ми вичерпали всі запаси срібла, олова й удачі. Та й люди почали підозрювати щось нечисте, тому Говард подумав, що тут вийде обійтися без зайвих розпитувань і чинити як йому заманеться. Але він помилявся.

— Скільки робітників загинуло?

— Точно ніхто не знає.

— Ти колись думав про це?

— Так, — присоромлено шепнув він.

Цей будинок стоїть на кістках, але ніхто не помічав нічого, і все нові й нові люди приходили сюди, у копальню, щоб ніколи не повернутися. Щоб ніхто не зміг відшукати й оплакати їхні тіла. Змій пожирає не власний хвіст, а усе навколо себе — і робить це пожадливо, з невгамовним апетитом.

Кинувши погляд на роззявлену пащу гада, вирізьбленого на дзеркалі, Ноемі відвернулася й поклала голову Френсісові на плече. Так вони й сиділи якийсь час — темна вона й блідий він — чітко контрастуючи поряд зі сніжно-­білими попонами, а навколо них, темною віньєткою стирала кути