Містер Фас - Його святість Кафі, Містер Фас

- Угу. – Сама безтурботність. Я хвилювався де він, як він і чи взагалі живий, не міг хоча б лист надіслати?

-  Дені Я просто роблю те що відчуваю.

- Ну знаєш таке мені мало коли допомагало.

- Я не про емоції і не про розум.

 Навпроти нас пройшла пара качок і багато каченят що напевно прямували до озера. Сад квітнув і пахнув. Ще декілька тижнів і вважай літо.

- Тобі личить костюм. – я розглядав його як свіжі спечені булочки із тортиками на вітрині кондитерської в центрі столиці. – тай сережки теж…

- Ти краще про себе розкажи, як поживав ці роки без мене, ще й в новому місті. Все добре?

- Ну… у принципі чудово, набагато краще ніж наша місцевість де одне каміння і подекуди пісок. Як ти вже зрозумів одружився на тій ради кого тебе кинув… тепер готель фактично мій.  – трішки подумавши я дещо додав, я звісно сумнівався але мені тут зараз нічого робити, усе тут наче тягар що поїдає мою душу з середини, кожна будівля, цеглина, дерево. – Хочу з тобою продовжити подорож. На деякий час. – почухав затилок.

- Щось ти не договорюєш… щось сталось? – підняв брову сперши голову на руку.

- Ні. – впевнено і без заперечно.

- Ну – ну. – деякий час споглядав каченят потім продовжив. – гаразд, якщо хочеш. Я зупинився у палаці, приходь завтра у вечері поговоримо.

- А чому не сьогодні?

- Втомився, буду валятись на ліжку цілий день і ніч. Не кожний день випадає такий шанс. – лагідно усміхнувся. Очі дивились прямо в мої, я відчув якесь полегшення та безтурботність. Наче уся важкість світу  з тягарем цього міста що засіла у мені, зникла. Зникла на цю мить коли Кафі заговорив до мене.

 Кафі піднявся як опечений і пішов.

- Ми навіть не попрощались.

- Не прощаємось. – на останок вигукнув не обертаючись.

 Махнув рукою на нього. Обличчя перестало пекти

        Не бачились роки але відчувається наче мить.