Володимир Кирилович Винниченко - Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко

Письменник світового масштабу Володимир Винниченко одним із перших своєю творчою практикою намагався подолати комплекс провінційності, що панувала в українському письменстві, та розірвати замкнене коло етнографізму, відійти від побутописання, спрямовуючи свою творчу енергію на освоєння українською літературою європейської естетики.

Сьогодні ми лише наближаємося до пізнання феномену Винниченка, ідучи шляхом, який не судилося до кінця пройти його сучасникам. Коментуючи ситуацію, що склалася з поверненням творчої спадщини Володимира Винниченка українському читачеві, дослідниця Л. Залеська-Онишкевич зауважує: «Як письменник та політик, Винниченко в обох цих сферах помітний і оригінальний; проте в очах багатьох критиків і з однієї, і з другої сфери його діяльність часто була досить контровер-сійна. Люди різних поглядів... критикували його політичні переконання. Винниченкові літературні твори також привертали гостре перо критиків, зокрема за наявність у них незвичних ситуацій та ідей. Його книжкам судилося двічі народжуватися: коли Винниченко почав уперше друкуватися 1902 року і наприкінці 1980-х років, коли після довгих десятиліть замовчування його твори знову з’являються в Україні».

Твори Володимира Винниченка перекладені англійською, французькою, німецькою, російською, польською, голландською, норвезькою, іспанською, івритом, чеською, болгарською, італійською й татарською мовами.

Актуальність сказаного талановитим белетристом є неперехідною, адже змістовне наповнення текстів В. Винниченка виходить далеко за межі індивідуального людського досвіду. У йог<7 творчості зосереджуються цілі пласти досягнень як етнокульту ри, так і культури світової, переплавлені творчим генієм у продукт модерного звучання з винятково виразною національн/ю домінантою.

І сьогодні дослідників дивують яскравість та рельєфність образів, оригінальність ідей, що звучать у творах письменн|ка, розмаїтість тематики, багата жанрова палітра прози та драматургії В. Винниченка. Останнє особливо привертає увагу з огляду на сміливе експериментаторство белетриста не лише в іршу-ках самих ідей, а й пошуках форм їх проголошення та втіління. Його драматургія та проза перетворилися на лабораторій, де письменник життям та досвідом своїх героїв випробовує нласні ідеї, морально-етичні концепції, виводячи їх на рівень філософських узагальнень.

Оповідання

РАБ КРАСИ

Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на іьому невеличкому подвір’ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Іноді тут з’являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь разом з іншими, такими ж, як і вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців найнятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зрістг ^морщений. як зів^яла^ви

лежана груша, ^а Василь парубок був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. І вони щоразу помалу^сходилй дб своїх клунювТ^їдали біля їх. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її й, поглядаючи спідлоба на таких, як і сам, говорив:

— Ага!.. Ну да, ну да... Найнялись... Якраз наймешся тут. Аякже! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, здєлайте милость, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю... Хм!

І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже знав, що так воно буде, а життя тільки підтверджує те, що він взнав. І в цьому підморгуванні, в посмішці було навіть щось завзяте, злорадне, торжествуюче. Здавалось, дядько Софрон колись добре й рішуче розміркувався собі, раз на все плюнув й одійшов набік од свого життя. Мовляв, іди, як хочеш,^ нічого вже путнього від тебе не діждешся. І тепер, коли це життя котилось по багнюці, незграбно й безглуздо

стрибаючи то в один, то в другий бік, зустрічаючи на кожному кроці всякі сподівані й несподівані перешкоди, — він неначе аж радів, що таки по-його виходить.

— Ага! Заробітки... Таврія, — насмішкувато спльовував він набік. — Ха!.. Знаємо ми їх... Буде нам Тавріяі Ось як протавруємо от тут послідні сорочки, так узнаємо: А протавруємо! Ого! Ще й як протавруємо. Я вже знаю/..

Йому ніхто не одповідав. Інші робітники були зайняті своїми думками й розмовами, а Василь лежав, спершись ліктем на клунок, і, повернувши своє бліде, худе лице з чорним волоссям і чорними, напруженими, журливими очима в той бік, де серед земляків своїх лежала Катрине слухав його. Мовчало небо, високе, широке і наче зблідле від спеки, яка, здавалось, сунула від його все дужч^ та дужче на маленьке подвір’я, устелене знесиленими людьми; і навіть непосидливі горобці затихли й поховались кудись у затінок. ] тільки станція свистіла, гуділа, шуміла, ніби всі ті, що були в ній, збирались когось рятувати, поспішали, турбувались і ніяк не могли рушити з неї.

І знов минали дні, душні і довгі. Знов блукали всі по подвір’ю та по станції, і в очах їх стояли мляві, одноманітні, уперті думки. І здавалось, сі думки проймали кожний рух їхній, густо обплутували їхні сірі, потомлені постаті, і через те сі постаті й посовувались так мляво й ліниво. І, бувало, іноді одні зривались з місця, злісно лаялись і йшли кудись, а на їхнє місце приходили нові з жадним, напруженим чеканням в очах і надією в душі. Це дратувало тих, що були тут, і вони з ненавистю зустрічали нових.

— Авжеж! — саркастично дивились вони на їх. — Тут вас тільки й ждали. Зараз так і наймуть. На каретах повезуть, у некіпажах... Ага! Сідайте, спочиньте, пожа-луста...

Ті сідали, а далі помалу сідала на дно душі й надія, а через якийсь час вони, як і всі, з вагою нудливих, тупих думок блукали скрізь, як неприкаяні, і ждали. Часами знизу, з того города, який шумів і щоночі сяяв білим світлом в чорне небо, приходив хтось з міщан і забирав з собою одного або двох копати льох або місити глину. Часами в подвір’ї з’являлись босяки і п’яними, хижо прижмуреними очима байдуже озирались по клунках і примощувались десь

коло простодушних. З’являлись карти, горілка, а за ними крик, бійка, галас. І знов затихало на якийсь час.

З дядька Софрона й Василя і з їхніх чумарок та широких штанів вже не глузували, — одним надокучило, а других не стало. Тільки іноді Катря, проходячи повз їх, кидала на Василя хвилюючим і ваблячим, як гріх, поглядом і, посміхнувшись з-під білої хустки всім своїм смуглявим, мрійним личком, говорила:

— А що? Пошив уже мені спідницю з своїх штанів?

Василь і тепер, як і перше, не сердився, тільки очі його

дивились на неї ще більш благаюче та