Володимир Григорович Рутковський - Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський

собі так, начебто й не помічали нічого. Лише тоді підвели голови, коли передній із гурту, пишновусий товстун у лискучих обладунках, вигукнув владним голосом:

— Стій! Хто такі?

— Овва! — здивувався Грицик. — Бач, Пилипе, що то значить цікава бесіда. За нею ми навіть таких красенів не помітили.

Брезкле обличчя товстуна взялося червоними плямами.

— Хто такі, питаю? — ще гучніше заволав він.

Грицик зітхнув, мовби йому набридло все на світі, і знехотя відказав:

— Про те, хто ми такі, спитайте краще у пана переяславського старости.

Товстунові вуса засмикалися, наче дві п’явки. Не знаючи, як повестися, він озирнувся на гурт, мовби чекав підказки. Проте позаду мовчали. Тож товстун мовив уже набагато тихіше:

— Ви заїхали на землі, даровані ясновельможному панові Зарембі самим великим князем. Пан Заремба наказав мені зупиняти всіх, хто з’явиться без дозволу в його володіннях. То ви хто такі будете?

— От добре, що ти нагадав про свого пана, — втрутився Швайка. — Ми маємо намір завітати по дорозі й до нього. Гадаю, йому цікаво буде почути від нас останні новини зі степу.

— Гей, та це ж Пилип Швайка! — раптом почулося з гурту. — Це, вашмосць, головний переяславський вивідник!

Товсту нове обличчя спочатку зблідло, а потім знову почервоніло так, що далі було нікуди. Я його впізнав. Це був один із тих, що охороняли пана Зарембу позаминулого літа — саме тоді, коли Хасанове товариство з нашої намови захопило Зарембу в полон.

— Та тебе ж ніби того… — промимрив він. — Подейкували, що тебе в Криму той… на палю посадили…

— А від кого ти це чув? — поцікавився Швайка.

— Від ясновельможного пана…

— Це що, від Заремби? — Грицик презирливо сплюнув у пилюгу. — Від того крутія, що здав тебе, Пилипе, татарам?

— Він не здавав! — вереснув товстун. — Навпаки, це ви його туди запроторили. В’яжіть цих лайдаків! — наказав він підлеглим.

Найближчі до товстуна натягли поводи, але кидатися на Швайку з Грициком не квапились. Певно, вже чули, на що ті здатні.

— Стійте! — Швайка підняв руку і звернувся до товстуна. — А ви, вашмосць, чи як вас там, не забувайте, до кого ми ідемо. Ви краще скажіть, куди самі розігналися? То, може, й допоможемо чимось.

І доки спантеличений товстун ворушив губами, гадаючи, що відповісти, Грицик відказав замість нього:

— У Воронівку вони їдуть, куди ж іще! Їм велено пов’язати тамтого старосту з його наближеними, а решту пограбувати так, як того й татари не робили. Що, неправду кажу? — звернувся він до натовпу.

Товстун почав знову надиматися, як півень перед кукуріканням.

— Ти… — погрозливо почав він, але Швайка зупинив його.

— Стривай, — сказав він. — Мушу всіх попередити, що до Воронівки вам їхати небезпечно. Щойно до неї увійшли козаки.

— Які ще козаки?

— Ті, що загнали татар до Криму і відбили у турків Очаків. То невже ви гадаєте, що вони злякаються вашого паліччя?

У натовпі запала мовчанка. Челядники дружно втупилися очима в товстуна, чекаючи, що той скаже. Однак товстун теж мовчав. Схоже, звістка про козаків, які увійшли до Воронівки, неабияк його приголомшила.

— Погані ваші справи, — з удаваним співчуттям похитав головою Грицик. — Ох, і погані ж! Хоч бери й повертай голоблі назад.

— Не можна нам назад, — глухо озвався хтось із гурту. — Його ясновельможність звелить тоді засікти нас до смерті.

— Так уже й до смерті, — засумнівався Грицик.

— Істинне слово, — запевнив той самий голос.

— Коли щось не по його, то він не дивиться, хто свій, а хто ворог, — підтримав його інший.

— Він і палі вже поставив, — повідомив третій. — Збирався посадити на них воронівських заколотників, а тепер, виходить, там стримітимуть інші…

— Еге ж, вам не позаздриш, — ще раз поспівчував Грицик. — І туди верть, і сюди смерть. То що, вашмосць, збираєшся робити? — звернувся він до товстуна.

На того було тяжко дивитися. Він наче поменшав на зріст. Його обличчя вкрилося дрібними краплями поту.

— Єдиний вихід — чкурнути у плавні до козаків, — у співчутливому голосі Грицика проскакували глузливі нотки. — Тільки там вас теж не з обіймами приймуть. Бо, мабуть, за душею чимало гріхів, еге ж?

Швайка тим часом про щось думав. Нарешті підвів голову і сказав:

— Годі, Грицику, насміхатися над бідними хлопцями. Їм і без твоїх жартів душа не на місці… Що ж, доведеться, мабуть, замовити за них слово перед паном Зарембою. Ви от що, — звернувся він до челядників. — Дійте, як ми скажемо, — і все буде гаразд.

Вони з Грициком торкнули поводи. Натовп челядників квапливо розступився перед ними.

— Їдьте за нами, — звелів їм Швайка. А сам вихопився наперед. Мабуть, йому треба було ще дещо обдумати.