Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ

пропаганду й сучасний тоталітаризм, ось як Льо Пен у Франції, московські червоно-коричневі? Ось і новий Звір, ісламський фундаменталізм, вже вилупився, завдяки нечесності нашої юдеохристиянської цивілізації, й небезпідставно таврує брехню західних держав. Якось один українець, радянський солдат, що перейшов на бік афганців у брежнєвську війну, пояснював мені, чому хоче прийняти, вже вільно, в Америці, магометанство: «Дійсно, моральні принципи ісламу виглядають менш людяними, ніж християнські. Але вони дотримуються своїх принципів. Ми ж їх лише проголошуємо». Тепер уже й радянські комуністи проголосили себе християнами, і Захід, здається, вже готовий взяти Путіна в союзники для захисту демократичних християнських цінностей, ціною Чечні, оскільки під час війни з нацизмом лицемірно не побачили нацистської практики Сталіна щодо тих самих чеченців… (Ні, не маю ілюзій щодо чеченців. Люди як люди, як і афганці…)

І все ж, залишаюся оптимістом, бо на очах мого покоління два звіра впали. Останній не без нашої допомоги, завдяки розкриттю його брехливої звіриності. Оптимізм невеселий. Романтичний період боротьби закінчився. Замість попелу Клааса, що стугонить у серці, б’ється в голові «футуристичне» речення академіка Щерби, яке вчили в школі: «Глокая куздра бодлонула бокра і курдячить бокрьонка». І чого він все курдячить бідолашне, й курдячить? Ну, може, бокр і заслуговує на добрячий бодл («звір звіра їсть»), але жаль нещасне бокреня… І все ж оптимізм, бо і в нас, і на Заході народжується «екологічне покоління», ініціятивне й активне.

І маю надію — чесне з собою. Оця остання, Винниченкова заповідь й Солженіцинське «жіть нє по лжі», думаю, були провідними у дисидентстві. І Винниченко, й Солженіцин не завжди самі дотримувалися своїх принципів, та це не перекреслює моральної й соціяльної сили цього категоричного імперативу. Чи упродовж проминулих тисячоліть багато християн дотримувалися своїх принципів? Саме наслідком цього й став тоталітаризм. І все ж древні релігійні заповіти створили ґрунт для олюднення людства.

Згадуються наші пошуки кінця 70-х років, коли дисидентство переживало кризу й шукало гарантій від того, щоб не повторити трагіфарсу переродження будь-якого руху, революції. Додаю до «Карнавалу» свою самвидавську статтю на цю тему. Додаю не лише тому, що вона залишається актуальною, а й тому, що добре ілюструє карнавальність еволюції дисидентства й мене самого. Це була спроба знайти спільну етичну основу усіх правозахисних рухів. Для марксиста-ленінця, «общедємократа», атеїста важливо було знайти спільне для діялогу й співпраці з антикомуністами, націоналістами, віруючими. Для цього я пропонував «общедємократам» прийняти настанову на пошук правди в позиції ідеологічних ворогів, «усвоіть і прісвоіть» собі їхню правду. Це прискорить природний процес розмежування між гуманістичними й антигуманістичними силами в кожному рухові. Парадокс, — і не лише моєї — подальшої еволюції, полягав у тому, що внаслідок такої позиції я не лише засвоїв «чужі» правди, а, засвоєні, вони мене самого привласнили. Ще до арешту, і ще більшою мірою в тюрмі (в божевільні я заборонив собі міняти погляди), перетворювався поступово на мутанта на склонє, хоч від марксизму відійшов лише завдяки знайомству з еврокомуністами й троцькістами, які наочно переконали, що марксизм уже мертвий.

З цим марксизмом особисто мав багато клопоту, та все ж хочу сказати про нього кілька теплих слів. Все те розумне й наукове, що було у Маркса, давно вже засвоєне й привласнене сучасною цивілізацією. Карнавальний марксизм на схилі допоміг якійсь кількості людей покинути троцькізм чи партію комуністів. Марксизм «Інтернаціоналізму й русифікації» Дзюби свого часу зіграв неабияку роль для пробудження національної свідомости. Той самий марксизм примушував пильно придивлятися до процесів зародження, точніше конституювання нового класу. Думаю, що справжня, чесна й розумна ліва опозиція не зашкодила б сьогодні, щоб чинити опір хижацтву нового клясу. Сучасна західна цивілізація, якої прагнемо для себе, великою мірою завдячує соціалістичним та профспілковим рухам (теж не подарунок). Все та сама іронія історії виявляє себе сьогодні в тому, що комунізм підірвав віру в боротьбу проти експлуатації. Саме відраза до всього, подібного, хоча лише за словами, до комунізму, спричинилася до слабкости лівого дисиденства, тому й не спромоглися створити профспілковий опір сьогодні.

Щодо клопоту… Користуюся нагодою, щоб подякувати українській еміграції, що в цілому мала досить мудрости й толерантности, щоб витримати, перетравити мій марксизм. Дякую й за моральну, матеріяльну, політичну підтримку в правозахисній боротьбі на Заході. Дякую долі за те, що мав змогу пізнати таких людей, як Ю. Шевельов, В. Барка, мйтрополит Мстислав, кардинал Й. Сліпий, таких діячів УПА й ОУН, як Ірена Козак, Богдан Кордюк, Микола Лебідь, Олег Штуль… Знаю, що можуть бути нарікання навіть з боку дивізійників, якщо в цьому ж ряду поставлю ім’я професора В. Кубійовича, але не я йому суддя за воєнне минуле, бо я був свідком лише його подвигу «Енциклопедії українознавства». Саме завдяки діяспорі зрозумів заповідь «Не судіть», що допомогло потім відмовитися й від судової аристотеле-томістської логіки суджень… Та список доведеться обірвати, бо задовгий… До нього довелося б долучити й менш відомих, та не менш близьких. Часто згадую покійного нині Д. Стру-ка, який продовжив роботу Кубійовича над «Енциклопедією». Та й особисто вдячний йому за уважну критику моїх літературних та фолькльористичних фантазій. Як це не дивно, але саме на Заході познайомився з Надією Світличною, познайомився фактично, а не поверхово, як це було в Києві. Без її дружби не уявляю, як витримав би увесь політичний балаган в діяспорі й поза оною.

Прочитавши попереднє, дружина обурено запитала: «А Григорен-ка чому не згадав?» Чому?.. Бо тема Григоренка охоплює майже всі теми, аспекти демократичного руху. У «Карнавалі» я пишу про нього як про дисидента-марксиста. На Заході він вже був християнин, «націоналіст» (Боже, які не значущі майже нічого слова). Мали з ним і Зінаїдою Михайлівною досить гострі дискусії, та дружба наша лише ними зміцнювалась, бо був він людиною надзвичайної сили духу й чесности з собою. Маю надію, що Н. Світлична збереться написати спогади й змалює політичну боротьбу Григоренка на Заході…

А Микола Руденко? З головою Закордонного представництва Української Гельсінської Групи мав досить гострі сутички… з приводу оцінки тих чи інших поетів та прозаїків. Мене аж нудило від навіть цілком порядних письменників типу Гончара, яких я вважав нацреалістами, типологічне й Генетичне (народництво 19 сторіччя). Микола, відповідно, терпіти не міг моїх улюблених «модерністів», в яких вбачав ненародність, снобізм, штукарство. Дискусії були настільки гострими, — ми обоє зловживали досить дошкульними епітетами, — що навіть боязко було за єдність нашого Представництва. Але суттєвих політичних розходжень не було — ні в тактиці, ні в стратегії. Та й виходили ми в правозахисній і