Артем Чапай - Авантюра XL

Іншого вечора йдемо в «Люсі Парсонз». Це така собі книгарня в Бостоні, що діє на громадських засадах як неприбуткова організація та продає видання, присвячені соціальним проблемам і соціальній боротьбі. Сьогодні тут відбувається зустріч з індіанцем із Мексики, зі штату Оахака, — Альфонсо. Він розповідає про те, що корінних мешканців експлуатують, користуючись їхньою неграмотністю й тим, що вони не знають іспанської, а розмовляють лише своїми мовами. Крім того, землі індіанців забирають, а далеко від міст немає навіть ЗМІ, які могли б це якось викрити.

Фільму, який привіз Альфонсо, я, на жаль, не розумію, бо він без субтитрів. Натомість друг Сімона й Ела, мексиканець Педро, перекладає те, що сам Альфонсо розповідає після показу. «О-о, це я му-ушу пе-ерекласти, — хитає головою й повільно говорить Педро. — Раніше племена збиралися на сходини, обмінювалися продукцією та разом танцювали… А те-епер вони му-усять пла-атити за те, щоб поба-ачити вла-асні та-анці».

Педро — дуже виразний, випуклий персонаж: довге чорне волосся, традиційний мексиканський одяг. Він розмовляє з розстановкою, бе-е-ез по-о-оспіху та з акцентом, як в індіанських вождів у голлівудських вестернах середини двадцятого століття. Коли Педро починає свою повільну мову, він приковує увагу всіх.

Після фільму прикочує на старезному велосипеді Ел і відразу починає без упину говорити віршами. Через швидкість, сленг і карибську вимову я розумію тільки половину з того, що він каже.

У піцерії повновидий чорношкірий юнак намагається проповідувати нам: «Врятував Бог Мойсея, а місія його важлива, і випробував Бог Абрама, і кажу я вам: ідіть за Господом, знайдіть Ісуса, у наш час також випробування є, Бог нам пошле їх, як Іову, і від кожного залежить, чи потрапить він до пекла, чи буде врятований…»

— Коли вмієш так говорити, не треба працювати, — спокійно вставляє Педро. — Я пішов би в політику.

Ел довго мовчить, але нарешті не витримує й відповідає. Як завжди, римуючи фрази. Шкода, що я не вмію красиво передати його ритміку, але звучить це якось так:

— Слухай, брате, ти маєш, що сказати, але чому б тобі не спитати себе: може, я знаю не все? Може, треба й послухати? Але ні, ні, його несе… — Ел каже все це з ходу. Він і юнак говорять одночасно, створюючи стереоефект.

Ми з Сімоном валяємося під столом.

Педро й Ел — чудовий дует. Один дуже флегматичний, другий — аж надто енергійний (це у свої п’ятдесят із гаком). Вони дуже несхожі один на одного, і кожен поодинці — епічеський герой. А коли збираються разом… Ел не замовкає та створює своїми промовами стійкий ритм, Педро вставляє короткі музичні фрази. Джаз.

(із коментарів в інтернеті)

karpenter

усе читаю, хоча й не коментую. також намагаюся популяризувати твої дописи серед деяких наших спільних знайомих)))

америка, життєрадісні негри, говіркі незнайомці… а я сьогодні йшов на роботу, проходив повз міліціонера, який щоранку стоїть на одному місці. якби це була америка, ми б уже давно з ним віталися, і він казав би мені: "хай, оліґ, зе спрінґ хез олреді кам, є?" і сам би голосно сміявся.

а так я намагаюся просто не дивитися на нього.

«останні» приготування до подорожі забрали майже місяць.

ми вчотирьох жили в мами Сімона.

давніше він купив для подорожі старий беушний фургон,

на ім’я Росінант,

небесного кольору з біло-рожевими хмарками на боках.

а, ще ж на вікні була геївська веселка,

але нам порадили зняти її,

щоб безпечно проїхати через південні штати.

Росінант, як вважалося, їздив на використаній рослинній олії —

безкоштовно й екологічно.

але до від’їзду ми випробували його лише кілька разів

і на короткі відстані,

переважно ж — бо в місті (така специфіка) —

їздячи на дизелі.

ми всі погодилися, що Росінант — більш ніж достатній

внесок Сімона до фонду мандрівки.

до того ж у комплект до Росінанта

Сімон записав на касету

(бо в машині був, мабуть, один з останніх у США

касетний магнітофон)

Боба Ділана.

його ми й слухатимемо,

поки будемо їхати

через усі Штати на південь.

перший конфлікт відбувся — хто б сумнівався — через мене.

залишившись на цілий день удома сам,

я за книжками й інтернетом

тупо зжер усі фрукти й овочі.

усе, що в хаті.

вічна проблема вічного голоду.

нема що їсти — то й нема.

зате ж коли є! жертвами стають сирі продукти.

«солдафонські замашки», як казав один друг.

уникнути проблеми зі співмешканцями

вдавалося тільки тоді,

коли їх не було.

ну або коли вони, як я, припасів у хаті не тримали.

отака я падла.

гм, вічний голод має одну — лише одну — практичну користь.

саме тому, що він усе одно вічний, —

не дуже помічаєш різницю між періодами,

коли їжі вдосталь, і такими, коли її обмаль.

ну, але загалом

групова динаміка спершу розвивалася нормально.

хоча вже в перші тижні намітилася тенденція.

усі любили тендітну й тактовну Алісу.

ми з Сімоном скентувалися

на ґрунті підлітково-скатологічного гумору

і згодом вигадали безліч інсайдерських жартів.

Момо відзначалася політичною начитаністю,

проте Сімон і особливо я

якось почали уникати її

через її побутовий песимізм.

Аліса ж любила всіх. вона така.

(зі щоденника)

27 березня 2006

мені сьогодні снилося,

що Росія напала на нас на кордоні й почалася прикордонна війна.

мене разом з іншими послали на схід Луганської області.

сніги.

ми прориваємося, погано озброєні, крізь російські позиції.

глибокий сніг.

я прорвався досить далеко й виявився відірваним від наших.

устиг-таки вбити кількох нападників.

провалився в яр, а зверху з’являється росіянин у чорній формі й спокійно цілиться мені просто в серце.

я трохи повертаюся, і дві кулі влучають мені в середину грудей.

попри це я повзу далі.

і тут розумію, що вони б’ють нас усіх на нашій території.

бо тільки в кінці я бачу — аж далеко попереду — нарешті кордон.

ще один росіянин стріляє мені в серце, я встигаю повернутися,

та ще дві кулі влучають мені в груди, вже зовсім близько до серця.

я непритомнію.

вертаюся до тями від болю, в палаті. самі ж росіяни відвезли мене до лікарні —

і вже виявляється, що я на Марсі,

із забинтованими грудьми. усе болить.

якось я втікаю та вертаюся назад на Землю на повітряній кулі.

лечу над Ніаґарським водоспадом і мало не тону в ньому,

але рятуюся, висячи на руках на самій кулі, коли кошик падає вниз.

підтягуюся на мотузках і пролітаю над самою водою. груди страшенно болять — посередині,

там, звідки витягли чотири кулі від двох росіян, — безпосередньо праворуч від серця.

я вертаюся додому. моя дівчина влаштовує в себе вечірку, там усі мої друзі,

але я розумію, що мене не запрошено.

я таки заходжу. вона не чекала побачити мене знову.

я дарую їй дві квітки — одна засушена й жовта, друга — свіжий червоний тюльпан.

вона не вірить мені, що була війна. не вірить, що я був на Марсі.

не вірить, що я був поранений.

я вже й сам починаю сумніватися.

на моїх грудях залишився тільки диск із лейкопластиром діаметром три сантиметри, але біль не вщухає.

вона каже мені, що це просто наклейка з гормонами, які лікують мене від наркозалежності,

і я починаю