Хорхе Луїс Борхес - Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

та ще й креолом, і тим, що подобався жінкам, і тим, що мав дорогого кравця, і — не знати чому — тим, що мав предків-басків — народу, який на узбіччі історії тільки те й робив, що доїв корів. Звичайний випадок загострив нашу ворожнечу. Після одного з засідань Егурен запропонував піти на вулицю Хунін. Ідея не видалась мені привабливою, але я погодився, щоб не наразитися на кпини. З нами пішов Фернандес Ірала. Виходячи з будинку, ми наткнулися на якогось здорованя. Трохи захмелілий Егурен штовхнув його. Чоловік заступив нам дорогу:

— Хто схоче пройти, напореться на цей ніж.

Пам’ятаю, як у темному під’їзді зблиснуло лезо. Переляканий Егурен відсахнувся. Мені стало не по собі, але лють переважила страх. Я потягнувся рукою до пазухи, наче збирався вихопити зброю, й рішуче мовив:

— Залагодимо цю справу на вулиці.

— Отакі хлопці мені подобаються, — відказав незнайомець уже іншим тоном. — Я хотів випробувати вас, друже.

Він приязно зареготав.

— Коли гадаєте, що ми друзі — нехай і так, — відказав я, і ми всі вийшли на вулицю.

Чолов’яга з ножем зайшов до борделю. Згодом мені сказали, що його прізвище Тапія, чи Паредес, чи щось у цьому дусі, і він має славу задираки. Вже на хіднику Ірала, незворушний весь час, поплескав мене по плечу й патетично вигукнув:

— Один з трьох таки виявився мушкетером. Хай живе Д’Артаньян!

Фермін Егурен ніколи не пробачив мені, що я став свідком його малодушності.

Я відчуваю, що тепер, і саме тепер розпочинається ця історія. Списані вже аркуші зафіксували тільки умови, яких потребував випадок чи доля, щоб сталася неймовірна, можливо, єдина подія за все моє життя. Дон Алехандро Ґленко завжди був головною фігурою, однак ми — не без деякого подиву й тривоги — поступово почали відчувати, що справжній президент — Твел. Цей дивовижний чоловік з нафабреними вусами лестив президентові й навіть Фермінові Егурену, але при цьому так перегинав, що його слова могли здатися жартом і тому не зачіпали його гідності. Ґленко хизувався своїм багатством; Твел зрозумів, що, аби схилити президента до якогось проекту, досить прохопитися, що він обтяжливий. Гадаю, попервах Конгрес був не більше, ніж химерною назвою; Твел весь час вносив якісь доповнення, які дон Алехандро незмінно схвалював. Це було однаково, що перебувати в центрі кола, яке без кінця збільшується й віддаляється. Він, приміром, проголосив, що Конгресові конче потрібна бібліотека довідкової літератури; Ніренштайн, котрий працював у якійсь книгарні, роздобув для нас атлас Юстуса Пертеса[42] і найрізноманітніші об’ємні енциклопедії від «Природничої історії» Плінія[43] та «Зерцала» Бове[44] до благословенних лабіринтів (я відтворюю ці слова голосом Фернандеса Ірали) «Британської енциклопедії», томів П'єра Ларусса[45], «Проекту Ларсен»[46] та видавництва «Монтанер і Сімон»[47]. Пригадую, з якою поштивістю я гладив рукою шовковисті палітурки якоїсь китайської енциклопедії, чиї старанно виведені ієрогліфи здавалися мені загадковішими, ніж плями на шкурі леопарда. Тоді я, на щастя, не знав, яка доля їх спіткає.

Дон Алехандро приязно ставився до Фернадеса Ірали й до мене, можливо, тому, що тільки ми двоє не запобігали перед ним. Він запросив нас на кілька днів до свого маєтку Каледонія[48], де вже працювали кілька наймитів-мулярів.

Після тривалого плавання річкою вгору, ми переправилися на плоту й удосвіта зійшли на протилежний берег. Потім нам доводилося ночувати в убогих заїздах, відчинити й зачинити не одну хвіртку у Кучілья Негра[49]. Ми їхали повозом; місцина видалася мені ширшою та більш пустельною, ніж та, де я народився.

Моя пам’ять досі зберігає два образи маєтку: той, який я уявляв, і той, який урешті-решт узріли мої очі. Я — не знати чому — вимислив собі, мов уві сні, неймовірну комбінацію рівнини в провінції Санта-Фе й Палацу проточних вод[50]. Каледонія ж виявилася видовженою лимпачевою будівлею під солом’яною стріхою в два накати й цегляною галереєю. Мені здалося, що її звели всерйоз і надовго. Грубі мури були майже у вару[51] завтовшки, а двері — вузькі. Нікому не спало на думку посадити тут бодай одне дерево. Сонце пряжило від сходу до заходу. Загони для худоби були кам’яними, а їхні численні рогаті мешканці худими; кошлаті кінські хвости сягали землі. Я вперше скуштував м’ясо щойно забитої тварини. Принесли пакети з галетами. Через кілька днів наглядач зізнався мені, що ніколи в житті не їв хліба. Ірала поцікавився, де туалет; дон Алехандро зробив рукою широкий жест, що охоплював цілий континент. Стояла місячна ніч; я вирішив прогулятися й наштовхнувся на Іралу, за яким пильно стежив страус.

Спека була нестерпною; ніч її не послабила, і всі шукали прохолоди. В будинку було багато присадкуватих низьких кімнат, які видалися мені занедбаними; нам виділили одну з вікном на південь: на долівці стояли два ліжка й комод, а ще срібні таз для вмивання та глечик.

Наступного дня я натрапив на бібліотеку, а в ній — на томи Карлайла, і почав шукати сторінки, присвячені речнику людства Анахарсісу Клоотсу, завдяки якому я тішився цим ранком і самотністю. Після сніданку, такого ж, як і вечеря напередодні, дон Алехандро показав нам, як просуваються роботи. Ми проскакали милю чистим полем. Іралі, котрий погано тримався в сідлі, було непереливки, проте наглядач незворушно мовив:

— Наш столичний гість добре впорався з конем.

Ми побачили будівництво здаля. Десятки два чоловіків зводили подобу окремих фрагментів амфітеатру. Пригадую кін і трибуни, в проміжках між якими видніло небо.

Я зробив кілька невдалих спроб завести розмову з ґаучо. Вони якимось чином знали, що відрізняються від інших людей. Між собою розмовляли небагатослівно, якоюсь гугнявою іспанською з бразильським акцентом. Поза сумнівом, у їхніх жилах текла індіанська й африканська кров. Ґаучо були міцні й низькорослі; в Каледонії я чи не вперше в житті почувався високим. Майже всі були вбрані в чіріпа[52], кілька носили шаровари. Вони не мали нічого або майже нічого спільного зі зболеними персонажами Ернандеса[53] чи Рафаеля Облігадо[54]. По суботах під дією алкоголю робилися задерикуватими. Серед них не було жодної жінки, і я ні разу не чув звуків гітари.

Більше, ніж люди приграниччя, мою увагу привертало те, як разюче змінився дон Алехандро. В Буенос-Айресі це був люб’язний поміркований сеньйор; у Каледонії — суворий глава клану, як і його предки. По неділях уранці він читав Святе Письмо наймитам, які не розуміли жодного слова. Одного вечора наглядач-молодик, котрий успадкував посаду від батька,