Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Навіщо? — здивувалася та, але коли я рішуче відібрав відра, заперечувати не стала.

— А просто так… Все одно зайнятися нема чим…

— Ну, якщо нічим… — знизала плечима дівчина, мовляв, твої проблеми, а я не просила. — Нам туди… — вказала далі від будинку Борея.

Дівчина, до речі, і справді виявилася зовсім молоденькою. На око, років сімнадцять. І доволі симпатична. Не тростинка рахітична, що ледь не падає на подіумі під вагою бікіні, як тепер, тобто, у третьому тисячолітті, модно, а скоріше спортивної будови. Та й звідки в селі «тростинці» взятися. Це в мої часи, коли панночки нічого важчого за смартфон в руки не беруть, можна бути немічними. А зараз, коли дівчата змалечку по господарству з ранку до ночі працюють, мимоволі м'язи наростиш. Так що моя супутниця статурою скоріше початкуючу плавчиху нагадувала. Добре скроєна, міцно збита, але плечі ширшими за стегна ще не стали.

— Звати то тебе як, красуне?

— Зорицею.

— Гарне ім'я.

— А ти той витязь, що від жархуна втік? — простодушно поцікавилося дівчисько.

Ось зараза... Невдалу я все ж таки легенду вибрав. Слава боягуза мені явно пунктів до харизми не додасть. Я маю на увазі, в очах протилежної статі. І не переграєш уже. Хоча…

— Не зовсім… — відчайдушно перебираю варіанти. — Я дорогу перевірити ходив... І коли тварюка на обоз напала, був далеко... До бою не встиг... А потім уже пізно було.

— Поталанило тобі, — кивнула Зориця. — Дід розповідав, що зустріти жархуна — вірна смерть. Нам пощастило, що його лігво на тому березі річки і чудовисько води боїться. Інакше від села давно б тільки цвинтар і залишився. Та згарище…

Так. Ще інфа... По ходу, тварюка має щось спільного з вогнем. Запам'ятовуй, Степане. Для тебе зараз немає зайвих дрібниць. Все в скарбничку.

— Це так…

— Прийшли. Дякую… — дівчина зупинилася біля непомітної хвіртки, влаштованої за тим самим принципом, що й у Борея. — Далі я сама.

— Та мені не важко. Донесу до ґанку.

— Залицяєшся, чи що? — блиснула очима Зориця. — Чи не рано? Ти ж мене вперше побачив?

— Хіба це перешкода для справжнього почуття? — усміхнувся я у відповідь. Чого-чого, а пудрити мозок дівчатам ми вміємо. Відпрацьовано за студентські роки. Це не з жархуном битися. — Побачив тебе і все… пропав навіки. Світ не милий став.

— Угу, — пирхнула дівчина. — От батько зараз вийде, тоді тобі точно світ тісним здасться. А якщо матінка… То й мені на горіхи дістанеться. О, чуєш? Двері рипнули!

І коли я мимоволі смикнувся, — вступати в конфлікт із місцевим населенням у мої плани не входило, — засміялася ще голосніше. — Іди вже, герою. Жартую я... А якщо, хоч слово правди сказав, значить побачимось ще. Сестри іноді такі дивовижні візерунки плетуть, що заздалегідь не розгледіти.

Потім, під моїм здивованим поглядом, відчинила хвіртку, легко підхопила важкі відра (занадто легко, до речі) і зайшла на подвір'я. Накинула запірне кільце назад на стовп і махнула рукою.

— До зустрічі, суджений...

Що відповісти, я не вигадав. А, слухаючи сміх, що віддалявся, стояв і думав, які все-таки жінки дивовижні і непередбачувані істоти? Я думав, що сам вибрав дівчину, а виявляється — це вона мене першою помітила і тут же розіграла сценку, даючи привід для знайомства. Точнісінько, як з Іринкою було. Через котру я у всьому цьому лай... ммм, круговерті опинився. Як би заново у халепу не влипнути. Бо історія любить повторюватися.