Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

— Привіт, тату, — сказав я, коли він звів очі вгору. — Ви теж тут?

— Так, — відповів він. — Але чого ти називаєш мене татом?

— А як я маю тебе називати? — спитав я.

— Звичайно, мамою, — відповів він. — А ти не захворіла, моя дівчинко? — він вийняв із рота шматочок пирога і поклав на блюдо, де лежав пиріг. А мама посунулася вбік, звільняючи для мене місце в гамаку. Потім поплескала по сидінню.

— Не хочеш тут сісти? — приязно спитала вона.

І тоді я сів. Я притулився лобом до її повного тіла. Як приємно було так сидіти! Я подивився на траву — вона була геть червона. Потім я побачив білочку, що задки стрибала по стовбуру дерева донизу. А ген над моєю головою пливла синя хмара і в біле небо летіло кілька чорних чайок.

Раптом я зрозумів, де опинився.

Я прибув на планету, що складалася з антиматерії, місце, де все було, як на Землі, але геть навпаки. Так, як і казав Геннінґ. Я бачив, як мама взяла зім’яту серветку, розрівняла її рукою і приліпила крихти від торта в кутиках губ. Адже час тут плинув назад, оскільки все відбувалося навпаки. Про це так дивно було думати, що в мене заболіла голова. Напевно, тут із кожним роком люди стають молодшими.

— Ти пам’ятаєш мене старим? — спитав я маму.

Вона покивала головою: мовляв, пригадую.

— А як то було? — допитувався я. — Я був тоді розумний?

— Та ні, — відповіла мама розважливим тоном. — Ти був дурний як пень.

— А я мав тоді собаку? — спитав я.

— Лише білого, — сказав тато. — Але це було до того, як ми народилися на світ.

Мені більше нічого не хотілося знати. Я сидів у гамаку, поки не побачив Сіван. Тоді підійшов до неї.

Я хотів їй дещо сказати.

— Я люблю тебе, — сказав я.

— А я тебе не люблю, — відповіла вона.

Потім Сіван обхопила руками мою голову і вп’ялася своїми губами в мої.

Я заплющив очі. І Сіван видихнула повітря мені в рот. І тоді в моїх очах мовби замерехтіла тисяча зірок.

* * *

Коли я розплющив очі, вона зникла. Тепер я лежав у своєму ліжку. А довкола мене стояли тато, мама і мій брат. Лисий інопланетянин також там стояв. Він потирав собі носа.

— Він уже розплющив очі, — сказав він.

— Слава Богу, живий, — сказала мама.

— Тоді я поїду, — мовив інопланетянин. — Я лише хотів переконатися, що він справді повернувся додому.

Тато схилився наді мною. Він провів долонею по моєму гарячому чолу.

— Привіт, синку, — мовив він.

— Привіт, мамо, — відповів я.

— Мабуть, він ще не опритомнів, — зітхнув тато. — Йому треба багато пити і їсти вітаміни.

А я лежав у ліжку й усміхався. Мені з думки не сходив недавній поцілунок. І великий чорний собака, якого я заведу, коли постарію.

Фокстрот

Пригадую той день, коли ми чи не востаннє грали в «Зниклий діамант». Мені виповнилося дванадцять, і я саме почав ходити до міської середньої школи. А мій приятель Берне ходив у гімназію при Юганнесгов і невдовзі мав отримати у спадок від свого батька «Вибрані твори» Стріндберґа.

— Цього року в мене на дні народження будуть танці, — сказав Б’єрне і занепокоєно почухав густі брови.

— Чого б це? — спитав я.

— Бо мама вважає, що я вже до цього доріс, — зітхнув Б’єрне і взяв рубін.

Йому цього року виповнювалося тринадцять, а ще він ходив на уроки танців до спортивної зали в Стуреб’ю. Але я нічого про те не знав.

— А хто прийде? — спитав я.

— Ти, — відповів Б’єрне Салèн.

— Ну, не знаю, — сказав я.

— Так. Мама вже написала запрошення, — похмуро мовив Б’єрне. — А ще прийдуть Леннарт, Ларсен, Моніка, Ліллемур і Аґнета.

— Он як, — сказав я. — Тоді я, мабуть, таки прийду.

Цієї осені я був захоплений Аґнетою. Вона трохи приятелювала з сестрою Б’єрне, яку також звали Аґнета. Крім того, вона мешкала, як і вони, на Замковій вулиці в Ерб’ю.

Ми грали далі, не кажучи ні слова впродовж кількох хвилин.

Б’єрне виграв один смарагд і два топази. А я думав про Аґнетин хриплуватий голос і очі, що були сині, мов сапфіри. Я так задумався, що забув про гру.

— Про що ти думаєш? — спитав Б’єрне.

— Та так, — відповів я. — Згадав, що я не вмію танцювати.

— Ну й що? — сказав він. — Я можу тебе навчити.

— А коли? — спитав я. — Може, сьогодні?

— Ні, завтра, — відповів він і взяв квадратика з діамантом.

Я подивився на ріденький пушок на його верхній губі. У Б’єрне вже пробивалися вуса, що викликало в мене захват.

* * *

Наступного дня Б’єрне поставив у своїй кімнаті на табуретці допотопний дорожній патефон. Потім щільно зачинив двері й підвісив із того боку записку, де написав:

«НЕ ЗАВАЖАТИ».

До дня народження лишався цілий тиждень. Тож ми зосередилися на фокстроті. В ті часи це був найзвичайнісінький танець. Але Б’єрне згодом великодушно запропонував мені вивчити танго, вальс і румбу.

— Вистачить фокстроту, — сказав я. — Як його танцюють?

— Дуже просто, — сказав він. — Усе є ось тут. Розумієш?

Він розгорнув аркуш паперу. Там було намальовано багато ніг і стрілок, що скидалися на відбитки скаженого собаки. Я нічогісінько не зрозумів.

— Звичайно, розумію, — відповів я.

— Гаразд, — сказав він. — Тут найголовніші па. Ти рухаєшся так, як показують стрілки… Ось так!

Він ритмічною гойдливою ходою пішов по лінолеумі, як механічна лялька, витягнувши в повітря одну руку. Я не зводив погляду з його ніг, які він так м’яко і незбагненно переставляв, поки в мене не запаморочилась голова. Потім Б’єрне підбадьорливо поплескав мене по плечу.

— Десь отак танцюють фокстрот, — сказав він.

— Красиво, — мовив я. — Та хай йому грець! Може, зробимо щось інше?

Через вікно я побачив сороку, що копирсалася у великій купі листя, яку нагріб тато Б’єрне. Може, стрибнути в те листя з балкона? Або піти постріляти в мішень із пневматичної рушниці «Діана» у їхньому гаражі?

— Never,[3] — сказав Б’єрне. — Ану тренуйся!

І я став тренуватися. Я з годину ходив сягнистими кроками по кімнаті, тримаючи перед носом той безглуздий аркуш паперу.

— У тебе добре виходить, — сказав Б’єрне.

Але я не був такий упевнений. Я згадав випадок, що стався зі мною в селі, коли Черстін учила мене плавати на підлозі, після чого я радісно кинувся з містка у воду.

— Глянь, як я вмію! — крикнув