Ульф Старк - Тоді я був просто Ульф

Адже сам я цілувався дуже давно. Два місяці тому. Тоді ми з Бірґіттою поцілувалися три рази поспіль.

Тепер я вже палав бажанням цілуватися з кимось іншим, скажімо, з Сіван.

Сіван мешкала в сусідньому будинку. Вона була напрочуд гарна й весела. Хоч нині й була засмучена. Бо також хворіла на кір.

Я бачив, як Геннінґ підтягнув на колінах штани. А тоді всміхнувся.

— До речі, ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав він.

— Так, ми, — відповів я.

— Ні, інопланетяни, — сказав він. — Я можу це довести.

* * *

— Ти знаєш, що в космічному просторі є розумні створіння? — спитав я тата, коли ми обідали салакою з картопляним пюре.

— Ні, — відповів він.

— Але вони є, — сказав я. — Це доведено.

— Хотілося б побачити, — сказав тато.

— Чом би й ні? — сказав я. — Це запросто.

Я приніс «Журнал для родини», який позичив у свого приятеля Геннінґа. Там була публікація про чоловіка, що одного вечора їхав безлюдною дорогою у Смоланді.

Зненацька небо осяяло сліпуче неприродне світло. А коли він вийшов надвір, над дахом автомобіля пропливла летюча тарілка.

Автомобіль став фіолетової барви.

У часописі було фото того автомобіля. То був сірий «Saab».

— Але ж автомобіль сірий, — мовив тато, тицяючи пальцем у автомобіль.

— Так, згодом фіолетова барва зникла, — сказав я. — Про це написано нижче.

— Які нісенітниці, — сказав тато й відкинув часопис до миски з картопляним пюре. — Немає ніяких доказів того, що на якійсь планеті, крім нашої, є життя.

— Є, — сказав я.

— Нема, — сказав він і побагровів.

— Ти знаєш, скільки важить один лось? — спитав я.

— Лось? — перепитав тато. — Ні, не знаю.

— Отож-бо, — сказав я і поправив собі на колінах штани.

Потім я підвівся з-за столу. Мені більше не хотілося їсти. Я зрозумів, що є люди, які знають більше, ніж тато. Скажімо, Геннінґ. Він знав, що один комерсант на ім’я Кеннет Арнольд бачив невідомий космічний корабель, коли 1947 року пролітав над горою в Америці. Геннінґ мав навіть нечіткі фотографії деяких летючих тарілок. Вони скидалися на плескаті капелюшки кольору картопляного пюре.

— Куди ти? — спитав тато. — Тобі погано?

— Я трохи відпочину в своїй кімнаті, — відповів я. — А як смеркне, піду надвір.

Від очікування мене кидало то в жар, то в холод.

* * *

Ми їхали на підходяще місце. Вже була сьома година.

— Ще далеко? — спитав я, відчуваючи того вечора слабість у ногах.

— Що? — перепитав Геннінґ.

У нього на голові були теплі навушники.

Я більше нічого не питав. Тільки гнав слідом. Він сидів у сідлі прямий, як струна. І в світлі останнього сонячного проміння на його штанинах поблискували прищепки. Я був у татових шкіряних рукавицях і в окулярах для їзди на мотоциклі, які в тата з’явилися, коли він купив мопед. На шиї в мене висів папірець — на той випадок, якщо я загублюся. Там було написано: «Ульф Старк. Шенвіксвеґен 205. Стуреб’ю. Земля».

Я почував себе впевнено.

Ми мали зустрічати їх біля крамниці залізних виробів. Тепер наші колеса шурхотіли по жорствяному майданчику, де просто надворі лежало каміння і стояли дорожні котки, станки та вивіски.

— Тут підходяще місце, — вирішив Геннінґ і приставив велосипеда до паркану. — Безлюдне й порожнє. А крім того, вдосталь простору, якщо вони захочуть приземлитися.

— Ти думаєш, вони захочуть цього вечора?

— Що захочуть? — перепитав він.

— Приземлитися! — крикнув я.

Ми сіли на купу бордюрного каміння. І чекали, поки западе темрява і на небі засяють зірки. Я дивився прямісінько в безмежний Всесвіт. До нас долинав шум лісу, і Геннінґ весь час говорив про книжки, які він прочитав, про космічні польоти і про життя на далеких планетах. Він сказав, що є планети, складені з антитіл.

— Як це? — спитав я.

— Там усе мовби навпаки, — відповів він.

— Навпаки до чого?

— Навпаки до всього, — відповів Геннінґ і зиркнув на свій годинник.

Потім він підвівся й обтрусив ззаду штани.

— Жаль, — сказав він. — Мені вже пора додому. Ми запросто можемо прийти сюди іншим разом.

— Але ж нічого не відбулося!

— Атож. Інопланетяни щодня не прилітають. Крім того, я повинен повторити річки Норланда. Ідеш зі мною?

Та я з ним не пішов. Я лишився. Я був страшенно втомлений. Зірки засліплювали мені очі, по небу плавав місяць. Геннінґ покотив велосипеда до відчиненої ґратчастої брами.

— Агов! — крикнув я. — А який із себе той інопланетянин?

— Здебільшого вони всі лисі, — відповів Геннінґ.

Потім він поставив ноги на педалі й зник.

* * *

Я не розумів Геннінґа. Він ладен був проміняти приліт інопланетян на кілька річок.

З його боку це було нерозумно.

Я ліг на купу каміння і дивився, як мерехтіли зірки. Довкола них кружляло сила-силенна планет. У мене від усієї тієї каруселі в космосі голова так запаморочилась, що довелося заплющити очі. А тоді я заснув і поринув у сон.

Мені снилося, ніби я був на дуже маленькій і теплій планеті, де майже не було сили тяжіння. Ми з Сіван підстрибнули дуже високо, аж у повітря. А потім полинули, мов дві веселі мильні бульбашки. То було чудово.

І тільки ми хотіли спуститися на землю, я прокинувся від загадкового гуркоту. А коли розплющив очі, мене засліпило якесь неприродне світло. Посеред жорствяного майданчика стояв незнайомий корабель, де вcе ще гурчав мотор.

Усе було достеменно так, як у Геннінґових книжках.

За мить-другу збоку відчинилися двері. І з них надвір вийшов лисий пристаркуватий чоловік. Він подивився мені просто у вічі. Я махнув йому рукою, щоб переконати його, що я налаштований доброзичливо.

— Привіт! — крикнув я. — Welcome to Stureby![2]

Я підхопився так шпарко, що все перед очима потемніло, і я впав долілиць на жорству. Далі я мало що пригадую. Хіба тільки те, що та довготелеса лиса істота взяла мене на свої дужі руки й понесла в кабіну корабля.

Від неї пахло тютюном і потом. Мені здалося, що вона запитала:

— Що ти за бідолаха?

— Мене звати Ульф, — пошепки відповів я. — І я просто людина.

Потім корабель загуркотів і помчав у темряву нічного неба, яку населяли інопланетяни. І я знепритомнів.

* * *

Так я потрапив на чужу планету. Коли я отямився, лисого інопланетянина вже не було. Я стояв біля якогось дерева. А трохи віддалік у гамаку сиділи мама й тато і випльовували в свої чашки каву. Досі вони такого