Теодор Драйзер - Американська трагедія

після тривалої прогулянки (він будь-що намагався уникнути звичайних своїх обов’язків під час суботнього молитовного зібрання) і застав батька і матір, стривожених зникненням Ести. Вона за звичаєм грала на органі й співала під час цього зібрання і була, здавалося, така ж, як завжди. Потім вона пішла до своєї кімнати, сказавши, що почуває себе не зовсім добре і рано ляже в постіль. Але об одинадцятій годині, якраз перед приходом Клайда, мати випадково заглянула до кімнати Ести й виявила, що її немає ні там, ні будь-де поблизу. Якась зміна в кімнаті — не видно було суконь і деяких дрібничок, зник старий чемодан — привернула увагу матері. Обшукали весь будинок і переконалися, що Ести ніде немає; тоді Ейса вийшов на вулицю й пройшов по ній з кінця в кінець. Еста іноді гуляла сама або просто виходила у вільний час посидіти під вікнами місії.

Але й тут шукали її даремно. Тоді Клайд та батько пройшли дорогу і далі по Міссурі авеню. Ести ніде не було. Опівночі вони повернулися, і тоді, звичайно, хвилювання в домі зросло ще більше.

Спочатку припустили, що Еста, нічого не сказавши, пішла кудись на прогулянку; та коли годинник вдарив о-пів на першу, потім о першій, потім о-пів на другу, а Ести все не було, вони вже хотіли повідомити поліцію. Але тут Клайд, зайшовши до сестриної кімнати, побачив на її маленькому дерев’яному ліжку приколоту до подушки записку — послання, якого не помітила мати. Він кинувся до неї, охоплений передчуттям; адже ж він не раз питався в себе, яким чином повідомить батьків, коли зважиться потай поїхати від них: він знав, що з доброї волі вони ніколи не дозволять йому їхати від них, якщо тільки самі не передбачать усе до дрібниць. І ось тепер зникла Еста, і ось записка від неї — звичайно, така ж, яку міг би залишити й він. Клайд нетерпляче схопив її, поспішаючи прочитати, але в цю мить до кімнати ввійшла мати і, побачивши у нього в руках аркушик паперу, вигукнула:

— Що це? Записка? Від неї?

Він подав їй записку, мати розгорнула її і швидко прочитала. Клайд помітив, як широке суворе обличчя матері, завжди червонувато-смугляве, побіліло, коли вона повернулася до дверей. Її великий рот стиснувся в різку пряму лінію. Велика ж дужа рука, тримаючи маленьку записку, ледь-ледь тремтіла.

— Ейса! — гукнула мати, входячи до сусідньої кімнати, де на неї чекав чоловік; кучеряве сивіюче волосся на його круглій голові розпатлалося. — Прочитай це!

Клайд, що пішов за матір’ю, побачив, як батько нервово схопив записку пухлою рукою, і його зів’ялі, вже по-старечому зморщені губи дивно пересмикнулися. Кожен, хто добре знав його, сказав би, що саме з таким виглядом Ейса й раніш спрьймав суворі удари долі.

— Тц! Тц! Тц! — тільки це він спочатку й вимовив — звук, що здався Клайдові надто невиразним. Нове: «Тц! Тц! Тц!», і Ейса почав похитувати головою з боку на бік. Потім з словами: «Як ти думаєш, чому вона це зробила?» він повернувся й уставився на дружину, а та на відповідь безпорадно дивилась на нього. Потім він почав ходити туди й назад по кімнаті, заклавши за спину руки, роблячи куцими ногами неприродно великі кроки і похитуючи головою, і знову вимовив своє безглузде «Тц! Тц! Тц!».

М-с Гріфітс завжди дужче почувала, жвавіше на все відзивалася, ніж її чоловік, — і тепер, в цьому тяжкому випробуванні, вона поводилася інакше, живіше. Якесь обурення, невдоволення життям разом з видимим фізичним стражданням, здавалося, тінню пройшло по ній. Як тільки чоловік підвівся, вона простягла руку і, взявши у нього записку, уткнулась в неї; на обличчі її з’явився жорстокий, але одночасно страдницький вираз. Вона мала вигляд вкрай схвильованої й розсердженої людини, що намагається і не може розплутати якийсь вузол, прагне зберегти самовладання і не скаржитись і все-таки скаржиться гірко й гнівно. Позаду були довгі роки сліпої віри й служіння релігії, і тому її обмеженому розумові здавалося, що справедливо було б увільнити її від такого горя. Де ж був її бог, її Христос, в годину, коли відбувалося таке очевидне зло? Чому РІН не допоміг їй? Як він пояснить це? Де його біблейські обітниці? Його одвічне керування? Його вславлене милосердя?

Клайд бачив, що перед лицем такого величезного нещастя їй важко знайти відповідь, — принаймні відразу. Але кінець кінцем, — Клайд знав це наперед — їй без сумніву пощастить у цьому. Бо й вона, і Ейса, як і всі фанатики, в якомусь засліпленні уперто відокремлювали бога від зла, помилок та нещасть, хоч і визнавали за ним, незважаючи ні на що, вищу могутність. Вони шукатимуть корінь зла в чомусь іншому — в якійсь^підступній, зрадницькій, брехливій силі, яка наперекір божественному всезнанню і всемогутності все ж таки спокушає й обманює людей, і кінець кінцем знайдуть пояснення в гріховності й зіпсутості людського серця — серця, яке створив бог, але яким він не керує, бо не хоче керувати.

Але зараз тільки біль і гнів бушували в матері; і все ж таки їі губи не кривилися судорожно, як у Ейси, і в очах не було такого глибокого розпачу, як у нього. Вона відступила на крок, знову майже сердито перечитала лист і сказала Ейсі:

— Вона втекла з кимось, але не пише…

Вона раптом спинилась, згадавши за присутність дітей: Клайд, Джулія і Френк — усі були тут, і всі напружено, з цікавістю і недовір’ям дивились на неї.

— Іди сюди, — сказала вона чоловікові,— мені треба поговорити з тобою. А ви всі йшли б спати, — додала вона, звертаючись до дітей, — ми зараз повернемось.

Разом з Ейсою вона швидко пройшла до маленької кімнатки, що межувала з залом місії. Діти почули, як клацнув вимикач, як батьки заговорили стиха, і всі троє багатозначно переглянулись, хоч Френк був надто малий (йому минуло тільки десять років), щоб зрозуміти до ладу, що сталося. Навіть Джулія навряд чи цілком розуміла, що сталося. Але Клайд, більш обізнаний з життям, почувши фразу матері: «Вона втекла з кимось», прекрасно все зрозумів. Есті остогидло все це так, як і йому. Може, вона втекла з одним з тих франтів, яких він бачив на вулицях з вродливими дівчатами? Але куди? І що це за людина? В записці щось сказано, але мати не дозволила йому прочитати її. Занадто швидко відібрала. Шкода, що йому не пощастило нишком першому заглянути в неї.

— Як ти думаєш, вона зовсім втекла? — з сумнівом спитав